— Що робити з Рябим? З «кротами»?
— Хіба не зрозуміло? — розсердився екран. — Затримай їх. Не дай увійти в місто. Принаймні протягом двадцяти годин.
Це був перший наказ, який отримав новий господар Ростова.
Хитрий бандит усе зрозумів наперед. І, глянувши на його обличчя, я теж усе зрозумів. Без зайвих нервів, з кривою посмішкою, наш бородатий ватажок був готовий повернути зброю проти своїх. Скільки разів я казав собі: «Адже це Дике Поле!» Не можна забувати, що тут кожен — сам за себе.
— А рукопис давайте сюди. Разом із цим скоморохом.
Слова прозвучали як наказ. І було в них щось невблаганне. Наче вирок. Наче дзвін на самотній церковній дзвіниці. Там, куди мене збиралися доставити могутні люди, не варто чекати добра. Темрява невизначеності починала набувати рис нав’язливого кошмару, сфокусованого в чорних зіницях владної людини на екрані. Я пошкодував, що дістав рукопис із торби. Незважаючи на відстань, мій візаві це теж зрозумів. Інакше навіщо ж він віддав наказ Капсюлеві?
— Наглядай за скоморохом, Армене, до прибуття транспорту.
Таким був другий наказ могутніх людей.
— Буде зроблено, — відрапортував Капсюль.
І екран згас.
Чоловік на прізвисько Капсюль, відвиклий від свого родового прізвища Погосов і від імені Армен, окинув нас поглядом переможця. Плечі його розправилися, рухи стали якісь недбалі. Навіть нога, затягнута шнурівкою черевика — я впевнений — перестала боліти. Він готувався взяти на себе управління цілим містом. Десятки тисяч людей. Торгівля. Майстерні. Дороги. Та хіба мало чого в Ростові такого, на чому вмілий і вольовий господар може заробити? Головне — відразу ж показати силу. Щоб боялися. Вірили. І не бунтували.
Він набрав повні легені повітря, щоб виголосити свою першу промову перед першими своїми підданими. Уже й рота відкрив. Але тієї ж миті скривився від болю. В очах Капсюля застигли подив і обурення. Замість промови з горла вирвався хрип і клекіт. Як у пораненої тварини. Я дивився на його спотворене обличчя. Спочатку я не зрозумів, що сталося. А потім перевів погляд нижче — і побачив, що в його грудях стирчить дерев’яне руків’я заточки. Хто це зробив? Коля? Оля? Іван? Це ж їхній стиль — метати в людей кастети. Але з цим розберемося потім. Спершу треба допомогти бородатому отаманові. Хоч Капсюль і сволота рідкісна, але все ж він більше людина, ніж тварина.
Я миттю кинувся до нього і спробував витягти страшну зброю з рани. «Яне, не роби цього», — рука Іскри лягла на мою руку. Бандит упав на підлогу. Він спробував утриматися за пульт, але безуспішно. Капсюль лежав горілиць, і його руда борода смикалася, як осінній кущ під поривами вітру. Він бився в конвульсіях, не в змозі вимовити ані слова.
«Пробач, любий», — почув я слова Іскри. Вона легко поцілувала його в губи, а потім із силою натиснула на дерев’яне руків’я. На губах Капсюля, ще вологих від поцілунку, виступила кривава піна.
Іскра стала за моєю спиною, і я відчув, що й зі мною відбувається щось не те. Усе перед очима попливло. Як у тумані я бачив, що діти метушаться, а фермер розмахує руками. Іскра теж махала руками й сердито вигукувала якісь важливі слова. Але я їх уже не чув. Я провалювався у хмару несвідомої вати. І невдовзі відчув, що лежу на підлозі. Наді мною висіли обличчя жахливих монстрів. І це, напевно, були Іскра з Сірим, але в тумані, що застилав очі, я не міг їх упізнати. Свідомість гасла. Але перед тим як реальність розчинилася, я чітко побачив, що Іскра легким рухом витягла з-за пазухи в Капсюля прямокутну пластинку з дротами. Ту саму, яку він видер із нутра підбитого дрона. І схопила мою торбинку з рукописом. Не зазирнувши всередину, Іскра закинула її собі на плече.
Усе сталося миттєво й несподівано. Я навіть не встиг пошкодувати про те, що не розламав свого медальйона надвоє і не спустошив його сріблястих нутрощів. Несподіванка — найкраща подруга невизначеності.
ЧАСТИНА ДРУГА
Розділ 11. За Стіною
Це місто завжди було нашою головною метою. Центром світобудови. Єрусалимом усіх наших походів. А в місті була ріка. До слова, павутина вулиць давно вже переплетена з цілою мережею річок. Кажуть, колись їх було не менше півсотні. Своїми тонкими жилами-потоками вони допомагали набиратися сил найголовнішій ріці, що неквапливо й плавно відносила мрії прибережних жителів на південь, у теплі краї. Де завжди добре. Де нас ще не було. А біля західної дерев’яної стіни міста весело й бадьоро текла одна звивиста річечка. Не схожа на головний священний потік ні швидкістю, ні руслом, бо не було в ній ні величі, ні передбачуваності. Велика ріка — немов широка магістраль. А ця річка бігла від каменя до каменя, роблячи різкі повороти. І той, хто зважився б подолати на човні її круті пороги, напевно, здивувався б їхній кількості. Взагалі, проплисти на човні цією норовливою притокою священної Великої Води — це все одно, що кинути виклик природі. І човна можна розбити, і голову. Отже, якою б симпатичною та річка не здавалася, недооцінювати її було не можна. Вона в’юнилася, звивалася, тікала, як лисиця від мисливця. А потім, хитра, — раз! — і пірнала під міську стіну. Але одного разу її, підступну, взяли й упіймали. Про це трохи пізніше. Ім’я річці дали люди, яких не лякала ні дорога, ні самотність під склепінням нічного неба. Скоморохи. Вони приходили сюди раз на рік поділитися один із одним своїми знаннями про світ і людей. І станцювати свій танець-вихор. Ставши на березі, вони оберталися навколо своєї осі — швидко, стрімко. І річка, огинаючи важкий валун, починала текти вбік від Великої Води, — та на наступному повороті знову поверталася до неї. Цей маятник людей і речей міг гойдатися вічно. «Ми — частина цього світу», — казали люди. «Ми — частина цього світу», — підспівували їм камені, вода, ліс і навіть міські стіни. Але люди завжди хочуть більшого. Тому, коли настав час і міська стіна просунулася далеко вперед за накреслені на початковому плані рубежі, річку впіймали й загнали в тунель. А над його кам’яною кладкою пролягла вулиця. І скоморохи перестали заходити сюди. Адже рух возів уздовж цієї вулиці став таким же передбачуваним, як і рух Великої Води. Неквапним, поважним. Люди вирішили, що вони тут — головні. Що вони важливіші за воду й камені. Ліс скорився. Стіни відступили. Той, хто оселився на цій вулиці, не знав, що під ним тече річка. І навіть скоморохи забули, що мають із нею одне ім’я.