Біле світло прожектора сліпило очі. На периферії воно слабшало й відступало, але в самому зеніті палило потужно й нещадно. Мені було жарко. Я, напевно, міг би стати розтопленим шматком жиру на сковорідці — якби світло раптово не зникло. Якусь мить була темрява. А потім крізь чорне тло, витісняючи його, просочилися зовсім інші фарби. Яскраві. Незвичайні. Як на малюнках у старовинних книгах.
Спершу я побачив, що в полі мого зору домінує зелений колір. Але це був не гнильний відтінок цвілі, до якого ми давно звикли, а яскраво-зелений колір життя. Радісний, насичений. Поле. Луг. Трава. Уперше я піймав себе на тому, що в цих словах, які позначають деталі ландшафту, немає загрози. Потім на розкішній зелені безкрайньої галявини з’явилися дерева. У смарагдовому листі, мов коштовні прикраси у вбранні знатної дами з минулого, сховалися плоди всіх кольорів веселки. Як це зветься? Здається, сад. Правильно, сад. І я дивився на нього зверху. З просторої кімнати. З вікном до самої стелі.
З вікном до самої стелі! Хіба можна було в це повірити?! Може, це старовинна картина, про які я багато чув і читав?
Я встав і підійшов до вікна. Здавалося, зараз воно легко пропустить мою руку крізь себе. Уперед. І я випростав руку, щоб дотягнутися до цієї картини. Але, як з’ясувалося, це була не картина, а скло — неймовірної чистоти та прозорості. Воно не нагадувало брудні, місцями розбиті, шибки в ростовських вікнах. Тонке, майже повітряне. Чисте, до синяви. І все ж, здогадався я, надзвичайно міцне. Хоч кулаком гати — не розіб’ється. О, як далеко я міг крізь нього бачити неосяжну красу саду, що ріс біля моїх ніг! Чи ж біля ніг?
Я подивився вниз ще раз — і замість захвату мене обійняв липкий жах. До землі, на якій росли барвисті дерева, було добрих п’ятдесят метрів. Неймовірна висота. Навіщо мене на неї підняли? Щоб я мучився від страху впасти вниз? Пожди-пожди. А що означає «мене підняли»? Що це зробив хтось. Інакше те, що я зараз бачу, мені просто сниться.
Не буває на світі таких вікон. І таких барв. Може, це моя свідомість, по вінця набита книгами, рукописами, картинами та іншою нісенітницею, зараз фантазує й фонтанує образами, а насправді я лежу десь поруч із людиною на ім’я Капсюль, і в мене, як і в нього, губи забарвлені рожевим, і мені холодно, душно й боляче. Треба перевірити. Світ, який я бачу, можливо, й існував колись. Але тільки не зараз. Не тут. А може, навпаки, все якраз тут і зараз?
Я облишив вікно й оглянув кімнату. Нічого незвичайного. Стіл. Поруч — кушетка. На підлозі килим. Але, якщо розібратися, те, що я бачив, теж здавалося нереальним. Кушетка оббита м’яким ворсистим матеріалом. Стілець зроблений з білої й дуже пружної субстанції. Нога потонула в товстій і затишній вовні килима. І ще — малюнок. На килимі був малюнок, що нагадував грецький орнамент із прямих ліній. Як же він називався? А, точно. Меандр. Розкішної краси малюнок.