Мені довелося навіть ущипнути себе. Це був я. І я був у кімнаті з білою стелею, з меблями кольору надії та з гігантським вікном замість однієї зі стін. А за вікном був світ, про який я міг прочитати тільки в книгах.
Тільки де він?
Куди подівся мій медальйон?
Я обмацав шию. Масної мотузки зі сріблястою «омегою» не було.
Двері в кімнату відчинилися. На порозі стала миловидна дівчина в білій сукні. Майже білій. З легким відтінком жовтого. Як селянське борошно з дірявого лантуха. Вона усміхалася яскраво-червоними губами, оголюючи білі-білі зубки. Один до одного. Як на картинках у бронепоїзді в Рябого. Сукня облягала її округлі форми. Дівчина здавалася трохи повновидою, але то була повнота здорової людини, а не пухкість ростовських жінок, змушених жерти казна-що. Згадавши про їжу, я одразу ж відчув голод. Він став ще одним доказом реальності світу, в якому я опинився. Симпатична кралечка, поправивши ледь помітним порухом волосся, сказала:
— Ходімо, Яне, я погодую вас.
Голос її був упевненим і приємним. Слова вона вимовляла співуче, плавно, дотримуючись балансу між голосними і приголосними. А не так, як банда «кротів» з їхнім надзвичайно жорстким акцентом.
— Де я?
— Ходімо, Яне, — і дівчина зробила жест рукою у бік відчинених дверей. Я був готовий прийняти це запрошення. Але нехай вона спершу віддасть те, що їй не належить.
— Де «омега»?
— Що? — здивувалася красуня.
— «Омега», мій медальйон! — гаркнув я.
— А, той, що був у вас на шиї? — здогадалася дівчина. — Він у ванній.
І красуня показала на двері збоку. Поруч із вхідними.
Я стрімголов кинувся туди. Рвонув ручку на себе — й обімлів. Такої осяйної білизни в душовій мені ще не доводилося бачити. Там, де тварина під назвою людина випорожнюється і змиває з себе бруд, ніколи не буває чисто. Але блискуча чистота цього приміщення доводила, що все може бути інакше.
Мій кулон акуратно лежав на білосніжній стільниці з діркою для стоку води. Я схопив його й тут же перевірив замочок. Він був закритий. І його вміст начебто теж на місці.
— Що ви з ним зробили? — жорстко, з натиском, запитав я дівчину, коли вийшов із душового приміщення.
— Нічого, — відступивши на півкроку, відповіла вона. — Тільки зняли з вас і залишили у ванній.
— І все? — з підозрою присікався я.
— І все, — впевнено сказала кралечка.
Схоже, вона не тямила, як улаштований мій медальйон.
— Так ходімо ж, урешті, — усміхнулася дівчина.
Я зробив крок. Чому б і ні? Мені нема чого її боятися. І я усміхнувся у відповідь. Рушив до неї на нетвердих ногах. Вона має рацію: спершу треба поїсти. А потім уже з’ясовувати, де я і що зі мною. Дівчина пропустила мене вперед. Від неї напрочуд сильно пахло свіжістю весняних квітів. Я й не знав, що десь у світі ще існує такий запах.
Моя кімната — саме так я її вже назвав подумки — виходила дверима в коридор зі стінами вже знайомого мені кольору борошна. Хоча… Чому ж «стінами»? У коридорі була лише одна стіна, в якій були двері, на однаковій відстані одні від інших. А навпроти — суцільне скло. Коридор був довжелезною галереєю з прозорою стіною, за якою відкривався внутрішній дворик. Проте двориком це назвати було важко. Внутрішній простір будівлі зі скляними стінами був чималий. Такий собі кришталевий колодязь висотою в три десятки поверхів, на «дні» якого стояли різнокольорові столики. А навколо них, наскільки я зумів розгледіти, метушилося безліч людей.
— Нам туди, Яне, — сказала дівчина.
Я пішов за нею, як віслюк за морквиною. Ми увійшли у скляну кімнатку з розсувними дверима. Щойно двері за нами зачинилися, це приміщення з м’яким прискоренням помчало вниз. У мене перехопило дух, і я інстинктивно схопився за руку провідниці. Рефлекс — нічого особистого. Вона зрозуміла це. Трохи підвела кінчики губ в усмішці. Тихо вивільнила руку з моєї долоні. Запах весни діяв заспокійливо.
— Як тебе… Як вас звуть? — запитав я, добираючи правильні слова.
— Наталка. Наталочка.
Так вона назвалася. Ніжно, ласкаво. Було в цій ласкавій ніжності щось чуже. Недосяжне, але мирне. Те, що могло викликати в моїх співвітчизників злісну заздрість. Чужа мрія. Як крихка ваза. Будь-який мешканець Дикого Поля розбив би її одним рухом. Неодмінно розбив би. Розтоптав. А розтоптавши, забув. І пішов би далі своєї плутаною дорогою дикуна.
Незабаром Наталочка всадила мене за невеликий зелений стіл, на якому в скляних патронах стояли сіль і перець. У мене під рукою, на білих серветках, лежали ніж та виделка. Метал був так добре відшліфованим, що, дивлячись у полотно леза, можна голитися. Довкола мене були десятки молодих людей. Усі вони чимось невловимим нагадували Наталочку. Не знаю чим. Чи то пахли весною, як вона. Чи то щасливо усміхалися. Всі.