Дівчина залишила мене наодинці з моїми думками. Ненадовго. Через кілька хвилин повернулася з великою фарфоровою тарілкою. На ній лежали червонобокі яблука, рябі м’які груші і ще якісь соковиті фрукти, що їх назви я не знав. Наталочка поставила тарілку посеред столу.
— Беріть, Яне, поки фрукти, — сказала вона. — А я зараз принесу дещо ще.
Мені страшенно кортіло тої ж миті встромити зуби в соковитий бік яблука. Та я вирішив не квапитися.
Я досі не міг повірити в реальність того, що зі мною відбувається. Можливо, все, що я зараз бачу, лише виплід моєї хворої уяви, моєї зраненої свідомості. Ось поруч зі мною сидить дівчина Наталочка. Неземне створіння з устами, яскравішими, ніж зимова горобина. Мені б дуже хотілося, щоб вона була реальною. Та, насправді, я зараз лежу без тями в підвалі під захопленою божевільним натовпом резиденцією отамана Козія. Навколо мене бруд і кров, мертві й майже мертві тіла. А моя підсвідомість, щоб позбавити мене болю, вигадала цей фантастичний світ. І дівчина Наталочка, і біла тарілка з фруктами, і краєвид — це все знеболювальна біохімія й милостива природа. Бо ж так легше, хіба ні? Розтягнути мить до розмірів вічності — про це кожен мріє. Оці дивовижні картинки — такі відчутні й об’ємні…
— Ви, Яне, напевно думаєте, що це все — гра вашої уяви? — рука дівчини описала м’яке ефектне півколо в повітрі, окресливши простір навколо нас.
Їй не треба було читати мої думки. Вона сама була моєю думкою. Отже, я в підвалі. Захлинаюся кривавими згустками. Такого ж відтінку, як губи Наталочки. Уявні.
— Не знаю, кому дякувати за те, що я бачу все це, — промовив я. — Напевно, собі.
— Собі дякувати ви повинні обов’язково. Але зовсім не за те, що бачите навколо себе. Скуштуйте-но краще фрукти, — порадила дівчина.
Вона дуже приваблива. Може, запропонувати їй щось сумнівне, чуттєве? Для перевірки, не більше. Якщо вона — тільки розкута гра моїх поранених фантазій, то не має образитися на поцілунок.
— А у вас дуже симпатичне обличчя, Яне, — сказала Наталочка.
— Просто симпатичне, і все?
— Просто симпатичне. І все. Не думайте ні про що. Яблуко! — і вона простягла мені фрукт.
Не відмовився. Чого ж? Не хотілося мати дурний вигляд. Ні перед собою, ні перед міражем. Ну, і таки ж цікаво скуштувати фантасмагоричні яблука.
Врешті я зважився — і встромив зуби в червоний блискучий бік. Яблуко смачно хруснуло. Сік бризнув на стіл, і я від незручності хотів було витерти прозорі плями. Я тернув їх ліктем. Молоді люди за сусіднім столиком кинули на нас косий погляд. Але мені було байдуже. Я раптом відчув смак яблука. Зуби ледь звело, але піднебінням розтеклася надзвичайна насолода. Я ніколи не їв таких смачних, таких солодких яблук. Жовтувата плоть фрукта мені здалася застиглим сиропом. У ній не було ні найменшого присмаку гіркоти. Я ж звик до яблук гіркуватих — бо саме такі вирощують фермери на наших отруєних токсинами землях і продають задешево, разом з іншою їжею, на ростовських ярмарках. А смак цього яблука налякав мене. Я зрозумів, що він — реальний. Він не міг бути моєю вигадкою, рятівною фата-морганою. Бо в моєму житті раніше я не знав такого смаку. Яблука завжди гірчили. Завжди. Я не міг вигадати того, чого не знав. І я відклав яблуко в бік, на білу поверхню фарфорової тарілки.
Де я?
— Не хвилюйтеся, ви в безпеці.
Це сказала Наталочка. Вона теж була реальною. Як яблуко. Я, здається, таки промовив уголос запитання, від якого затремтіли коліна.
«Де я?»
Люди в цій стерильній «харчевні» з подивом озиралися на нас. Точніше, на мене.
— Не здіймайте шуму, Яне. Ви про все дізнаєтеся. Тільки не галасуйте.
Дівчина підняла тонку брову. Вона, схоже, не надто любила гучні звуки. Наталочка викликала в мене змішані почуття. Захват зі страхом. Так-так, саме страхом. Перед невідомістю. Вона була занадто добра до мене. Не було в ній жорсткості наших жінок.
Вродливі жінки в нас трапляються рідко. М’які й ніжні — ніколи. На її ніжність, на її вигнуту брову я відреагував так само, як і на смак солодкого яблука, — я протверезів.
— Ви готові почути правду? — нахилилася до мене Наталочка.
— Так.
— Точно?
— Точно.
— Ось вона. Ви в Україні.
Де?! «В Україні»?!
— На Україні? — перепитав я дівчину.
— В Україні, — повторила вона, наголосивши на прийменнику «в». Так наставник виправляє недбалого учня.
Щось вибухнуло всередині мене. Розсипалося неймовірно яскравими іскрами. Цього не може бути! Тому що не може бути ніколи! Усі ці милі красені й красуні навколо мене не можуть бути кровожерливими украми, що зруйнували нашу державність. Вони не виглядають як пожирачі немовлят. А укри за Стіною були кровожерами. Це знають навіть тупі ростовські баби. Не кажучи вже про більш просунутих представників Дикого Поля. До яких я відносив і себе. Без сумніву. Наталочка не може бути українкою. Аж надто добра і привітна. І пахне від неї чимось затишним, материнським.