«Не вірю!» — все моє єство протестувало проти почутого. Та я опанував себе, зробив над собою потужне зусилля, щоб цього протесту не помітили люди за сусідніми столиками.
— Я так і знала, — посмутніла дівчина.
Схоже, одного погляду на моє обличчя було досить, щоб зрозуміти ступінь мого обурення проти озвученого нею факту.
— Ви хочете сказати, що я — за Стіною? — обережно уточнив я.
— Ну, це з якого боку дивитися. Я б сказала, що ви перед Стіною. А за нею ви були до того, як опинилися тут.
Неймовірно. Від Ростова до Стіни було два дні шляху. Якщо по прямій. Через небезпеки, бруд і повсюдну ворожість. Два дні суцільного ризику. Як вони їх подолали, та ще й із непритомним чоловіком в якості додаткового вантажу? Якщо Наталка говорить зараз у мене в голові, то я маю знати відповідь. Якщо ж я її не знаю, це означає, що треба грати за правилами прекрасної Фата Моргани, яка сидить навпроти мене.
— Як я тут міг опинитися? — поставив я пряме запитання. Воно не було нетактовним. Але дівчина знизала плечима. Схоже, їй було нелегко добирати складні слова.
— Знаєте, Яне, про всі деталі мені не розповіли. Я вас уже приймала тут. З моменту посадки гелікоптера.
— Гелікоптера? — не зміг я стримати подиву.
— Ну так. Медичний гелікоптер приземлився в гелі-парку, недалеко від нашого наукового центру. А військові полетіли далі.
— Військові? Наші?
— Ні, Яне, наші. Ну, а далі все як завжди. Ноші. Реанімація. Реабілітація. Власне, те, що зараз із вами відбувається, це і є реабілітація. Відновлення сил. Можливо, і свідомість вашу зможемо відновити.
— У якому сенсі?
— Розумієте, там, звідки вас привезли, у більшості людей спостерігається щось схоже на параліч об’єктивного сприйняття реальності. Люди живуть у безпросвітній темряві, сприймаючи її як єдино можливу форму навколишнього середовища. І ми намагаємося зрозуміти, природний це процес чи штучний. Тобто викликаний техногенними факторами. Можливо, випромінювання. Можливо, навіювання за допомогою візуальних образів. Або текстових. Ми поки що цього не знаємо. Але ми працюємо над цим, тож дізнаємося. Тим більше ваша присутність тут дає нам унікальний шанс попрацювати з інтелектуалом. Адже ви дуже розумна й освічена людина, правда ж?
— Хто вам це сказав? — запитав я з твердим наміром з’ясувати справжній стан речей.
— Вона сказала…
— Вона? Жінка?
— Так. Софія.
— Хто така ця Софія? Не знаю ніякої Софії.
— Ви її знаєте. Вона скоро буде тут. А поки їжте, пийте, відпочивайте.
І Наталочка знову встала з-за столу, щоб незабаром повернутися назад із чашкою ароматного чорного напою. Він був ледь гіркуватий, але якщо насипати в чашку трошки цукру, то ставав цілком стерпним. Та головне — це неймовірний запах, що лоскотав ніздрі й уяву. Ніколи не думав, що напій, який пахне перепаленим на вогні хлібом, може так бадьорити. Щойно я пригубив його, мою розгубленість миттю змінила впевненість. Моїми жилами потекли насолода й бажання пізнати світ навколо себе. Я був готовий до нових відкриттів, якими б вражаючими вони не виявилися.
Кілька наступних днів тягнулися в одноманітному, хоч і насиченому ритмі. Я вставав рано, вдосвіта. Мився в пластиковому футлярі душу. За допомогою блискучої сталевої штуки вибирав для себе холодну або гарячу воду. Температуру можна було регулювати. Потім по мене приходила Наталочка. Ми спускалися у внутрішній дворик кампусу — так називався гігантський скляний колодязь, у якому я жив. Там мене чекав сніданок. Він вражав різноманітністю: рис, гречка, всілякі сири, риба різних сортів, сік із фруктів. І самі фрукти, свіжі. І цей чорний напій, що бадьорить, до якого я вже почав звикати. Вибір був широким. А після сніданку ми виїжджали в Науково-дослідний центр імені Джона Маккейна.
Туди ми їздили потягом. Що таке залізниця, я, звісно, знав. Металеві рейки, червоні від іржі, перетинали Дике Поле в багатьох найнесподіваніших місцях. Довгі ниточки, що тяглися з нізвідки в нікуди. Подекуди їх знімали й переплавляли: людям потрібен метал. Тоді на місці колій залишалися напівзігнилі дерев’яні шпали зі слідами грубо видраних болтів. Я пам’ятав, що колись по рейках рухалися смердючі закопчені локомотиви, які тягли за собою платформи з вантажами. Або низки пасажирських вагонів. У них не надто зручно подорожувалося, однак потяги довгий час залишалися одним із найпопулярніших способів переміщення. Втім, поїзд, яким ми їздили в Науково-дослідний центр, був абсолютно не схожим на легенди про давню залізницю. Це чудо називалося «Транснаціональний експрес».