А тут усе не так.
Тут люди схожі на старі книги. Я пам’ятаю це неймовірне відчуття, коли береш у руки книгу і, перегортаючи аркуш за аркушем, наче проходиш крізь відчинені двері в зовсім інший світ. Я завжди порівнював розписну, цупку, прикрашену рельєфним тисненням обкладинку старовинної книги з масивними дверима. Їх важко відкрити. Але ввійшовши одного разу, уже не зупинишся, поки не пройдеш усю анфіладу кімнат. Прикриті тонкими стулками-фіранками аркушів, вони заманюють углиб нового світу. Вдалину. До горизонту. За горизонт. Не зупинятися. Іти вперед. Геть від сірої реальності країни вічної осені, брудних ровів та розбитого асфальту.
Кожна тутешня людина — це книга, готова ділитися з тобою сокровенним. Фіранки на вікнах чужих сердець потрібні тільки для того, щоб розвіватися барвистим ситчиком на свіжих вітрах любові й надій. Я зрозумів це тільки тут, коли мені стало ясно, що таємниць більше немає. Точніше, у кожної таємниці є свій термін придатності. Прострочені секрети треба викидати разом зі сміттям. Інакше вони отруять повітря смородом. А я якось непомітно для себе почав відвикати від смороду.
Людина, що біжить по доріжці навколо мого кампусу, — це звичайний бігун. Він не переслідує здобич. Не тікає від небезпеки. Він просто бігун. Гарна погода. Свіжий вітер. Барви світанку тішать зір. Чому би просто не пробігтися? І всі ці бігуни тут якісь радісні, усміхнені. Незнайомі люди, зустрічаючись на доріжках, вітаються, піднімаючи руку, і розбігаються. Можливо, ніколи більше не побачаться й не познайомляться. Але цей жест — немов знак приналежності до певної спільноти. До племені, в якому знають рецепт вічного щастя. Найпростіший, а отже, найбільш дієвий.
— Заходьте, Яне. Знімайте тут верхній одяг. Одягайте білий халат. Ну що я вам буду розповідати? Ви й так усе знаєте.
Професора звали Андрієм Лелекою. Премила людина. Мого, майже похилого віку. Жорстка сива шевелюра. Білий дріт його волосся не слухається гребінця й нагадує формою хутряну шапку. В Інституті всі вчені носять білі чепчики. За винятком професора Лелеки. Адже жоден ковпак і жодна шапочка не налізли б на його світлу академічну голову. Високий, ставний, худий і, разом з тим, широкоплечий, він, без сумніву, подобався всім молоденьким асистенткам. І Наталочка не була винятком. Я відчував, я читав по рум’янцях її щік, що вона мріє про нездійсненне. Про те, як професор Лелека загортає її в свої худі широкі плечі, примовляючи: «Ну, що я вам, Наталочко, буду розповідати? Ви й без мене все тут знаєте». Але професора Наталочка цікавила тільки в ролі наукового асистента. І сором’язливе палахкотіння її обличчя аж ніяк не заважало вивченню біоелектричних процесів у моїй голові.
Власне, моя голова й була тією самою спільною справою, яка об’єднувала цих дуже різних людей — шанованого всім цивілізованим світом професора, юну квітучу дівчину й дикуна з-за Стіни. Вони вдвох обсипали мене компліментами і співали дифірамби потужності й силі мого інтелекту, але від їхніх улесливих пісень я не переставав бути дикуном. Кілька днів у комфортному містечку, повному добра й гостинності, не могли стерти з пам’яті років постійної боротьби за місце під сонцем.
А ще мене дуже хвилювало ім’я, яке назвала Наталочка. Я можу побитися об заклад, що раніше я його не чув. Але, все ж, було в ньому щось дуже знайоме. Софія. Щось воно нагадувало. Якусь картинку. Відбиток. Ніжний відгомін знайомої ненав’язливої пісні. Я не знав, як пояснити собі це почуття. Упевнений, що кожен не раз відчував щось таке. А я ж не можу заспокоїтися, поки не заповню навіть незначної прогалини в пам’яті, яка, мов дрібна скалка в п’яті, ходити не заважає, але постійно свербить. Така вже вдача. Мені б поділитися своїми скалками з доктором Лелекою, але сивочолий учений здавався мені надто вже видатним, аби турбувати його незначними дрібницями.