Мені було жаль Бурята, та водночас я підсміювався з нього. З його невміння приймати сміливі рішення, бути рішучим і сильним. Але зараз я, як ніхто інший, розумів його. Жити хочеться хоч би що там! Дуже хочеться, особливо коли знаєш, що смерть у вигляді дівчини в підгузку і з величезною рушницею дивиться на тебе й роздумує… От і Бурят не витримав. Сподівався, що за ті тридцять днів, поки м’ясо отруюватиме його організм, він знайде якийсь вихід. Хоча жодного виходу не може бути, якщо на сторожі закону стоять Макаронка, Кривий Зуб і Капсюль. Надійно стоять — не зламаєш і не обдуриш. Самі обдурять кого завгодно. Ось і я зараз думаю, чим же скінчиться цей млявий діалог із дівчиною. Напевно, в неї є щось таке, чого я не побачив у сплутаних нитках костюма «кікімори». Ніж, сюрикен або якась інша залізна штукенція.
Я скинув бушлат. Підкладка була теплою, ледь вологою й пахла давно не митим людським тілом. Я помітив, що запах власного поту не дратує, на відміну від запаху тіла іншої людини. Собі ти здаєшся вільготним, розігрітим. А інші для тебе просто смердять мокрими ганчірками — мускусний такий запах, ні з чим його не сплутаєш… Але це стосується тільки мене, і якщо хтось поруч тхне потом, я просто терплю. Чогось дуже закортіло дізнатися, як пахне шовкова шкіра дівчини, і мене знову охопило хвилювання.
Вона, як фокусник, звідкись дістала наплічник і швидкими вправними рухами запхнула туди маскувальний одяг. Потім у її руках опинився великий целофановий пакет. Вона поклала туди наплічник і щільно зав’язала целофан. Рушницю вона обробила мастилом, вичавлюючи його з пластмасової маслянки з вузьким горлечком. І для зброї теж знайшлась упаковка — сірий прогумований чохол зі шкіряними лямками.