Вони зі своєю наукою різали мене, знімаючи шар за шаром. Як гострим ножем. Раз — і давньоруський клич став арабським словом. Два — і чарівний танець теж виявився чужим винаходом.
— Це працює як очищення свідомості від зайвих нашарувань, — пояснив професор.
Якщо процес очищення такими темпами піде й далі, то в мене під шарами взагалі нічого не виявиться. Порожнеча.
— Гаразд, — кажу, — зі словом ясно. А з танцем?
— Ви освічена людина, отже, мали читати або принаймні чути про танці суфійських дервішів, — зауважив Андрій Лелека.
Я не читав і не чув.
— Те, що ви робите, обертаючись навколо себе, це «сама» — танець мандрівних мудреців із суфійського ордену дервішів. Дервіші, збираючись разом після тривалих мандрів, довго медитували. Однією з форм медитації був танець «сама». Медитують у білих довгастих ковпаках із повсті та в чорних накидках. Починають обертатися, ніби намотуючи на себе струну, натягнуту між землею й небом. Так настроювач накручує кілки гітари, прагнучи налаштувати її на потрібний лад. Цей процес і називається «сама», танець мандрівників. Потім дервіші скидають накидки — під час танцю — і постають у білих шатах. Зміна одягу означає смерть і воскресіння. При обертанні права рука звернена до неба, а ліва — до землі. Рухи спочатку повільні й величаві, але поступово прискорюються в такт музиці.
— Нічого давньоруського?
— Нічого, друже мій, зовсім нічого, — відверто заявив професор.
— Тоді як це стало частиною мене? — я ніяк не міг повірити в те, що мій багаж знань складався з украдених речей.
— Не знаю, друже мій, не знаю, — сказав професор співчутливо. — Ми працюємо над цим. Але, схоже, що тільки ви можете згадати, як і де цьому навчилися.
А я не згадував. Навпаки, почав забувати. Я пам’ятав, що якийсь Коля на прізвисько Бурят учив мене чомусь. Можливо, і цього танцю. А може, й не він, а хтось інший. І взагалі, я думав, що завжди обертався у важкі моменти отак: права рука до неба, ліва — до землі, навколо своєї осі. Завжди.
І професор, не знаходячи відповідей на свої наукові запитання, знову приєднував дроти до моєї голови, у надії все ж розкрити чужі таємниці. Знайти втрачений ключ від скрині з чужими секретами. І, схоже, навіть не думав, що, може, і не варто відкривати цю скриньку Пандори.
— Знаєте що? — сказав професор. — Ми спробуємо занурити вас у щось схоже на віртуальну реальність.
— Наркотики? — захвилювався я.
— У жодному разі, — похитав головою Лелека. — Мозок людини — це дуже хитрий пристрій. Він часто обманює свого господаря. Приміром, чи знаєте ви, що ваш мозок приймає рішення за півхвилини до того, як ви його приймаєте свідомо? Куди йти, що робити, з ким зустрічатися — всі ці рішення вже прийняті за вас. Навіть більше. Щоб не вводити людину в повну зневіру, мозок часто заміщає неприємні спогади приємними образами. Які часто не відповідають дійсності. Музика вам здається ніжнішою. Жінки вродливішими. Трава зеленішою. Це якщо говорити примітивно. Але під цими нашаруваннями вигаданої реальності криються зашифровані смисли, що визначають вашу поведінку. Ваші кореневі знання. І до них, ми вважаємо, цілком можна докопатися. Якщо зануритися в себе. Ви готові?
Мені стало цікаво. Але й боязно. Я б не хотів після цих експериментів збожеволіти.
— А на що це схоже, професоре? — запитав я Лелеку, і той відповів, навіть не замислюючись:
— На сон, мій друже. Не завжди приємний. Можливо, кошмарний.
Ну що ж, одного разу я вже збожеволів — потрапивши за Стіну. Двічі один і той же дах не з’їжджає, бо куди ж?
— Добре, професоре, заводьте свою шарманку.
Я заплющився й відчув, як Наталочка змащує холоднуватим гелем мої скроні, перш ніж приєднати до них контакти. Поки її долоні блукали по моїй шкірі, я спробував заснути. Вирішив лічити до ста. Та вже на рахунку десять провалився у м’який, як пухова перина, туман. А потім прокинувся.
Розділ 12. Неопалимий рукопис
Я стояв під холодним дощем на міській вулиці. Місто було наше. Не укропський веселий мегаполіс, а рідна маса каменю й бетону, що звично тисне на психіку маленької людини. Місто було похмурим, але не настільки занедбаним, як Ростов. Або Єйськ. Воно було мені знайомим і не знайомим одночасно. Десь я бачив оці широкі темні вулиці, затиснуті стінами висотних будинків. Вітер розгойдував обірвані дроти над перехрестями. Кудись крізь небезпечні лабіринти провулків поспішали сірі тіні перехожих. Вони нервували поруч із восьмиколісними БТРами, схожими на сталеві зелені футляри для озлобленого людського матеріалу. По стінах будинків бродили промені прожекторів, раз у раз вихоплюючи розбиті темні вікна і плутанину арматури на місці зірваних балконів. Одна з тіней заметушилася, випадково потрапивши в світлове коло. Пронизливо заверещала сирена. Біля тіні, скрипнувши гальмами, зупинився зелений саркофаг, з якого швидко й нечутно вистрибнули однакові, як близнята, бійці в чорних шоломах. Вони оточили сіру тінь. А за мить на тому місці вже не було ні бійців, ні тіні, ні бронетранспортера. Лише прожектори, як і раніше, шматували темне небо над містом.