Ворог не дрімав.
Я пам’ятав, що йде війна і що мені треба їхати на передову. Моє завдання, крім мене, ніхто б не зміг виконати. У кожному бойовому підрозділі має бути свій скоморох. Людина, яка відповідає за моральний стан бійців і здатна в будь-який складний момент змусити товаришів по зброї забути смертельну небезпеку, думка про яку отруювала їхні будні. А для того, щоб не з’їхали з глузду ми, скоморохи, нас на деякий час забирали з «передка», замінюючи кимось іншим. Моя коротка відпустка вже добігала кінця, і я пам’ятав, що треба дістатися на околицю міста, за якою був зруйнований аеропорт.
Дощ методично бив мене по щоках. Чому він на мене злився, незрозуміло. Що я йому зробив такого, що він до крапель води підмішує шматочки криги? Так сільський забіяка під час бійки ховає в рукавицю свинцеву кульку, щоб убити нею свого супротивника. Але я ж не був йому ворогом. Я людина. Він дощ. Ми різні з ним, і в нас різні інтереси.
Мій найголовніший інтерес зараз був у тому, щоб дочекатися автобуса й дістатися готелю на околиці. Перебути там до світанку, а потім, переодягнувшись у форму скомороха, пересісти на бронетранспортер. Не такий новенький, як ті, що вишукують ворожих лазутчиків на вулицях міста, а старий, потертий, зі слідами куль на брудних боках. «Отже, шановний дощ, у цьому місті за господаря залишаєшся ти. А я їду». Щойно я про це подумав, як поруч зі мною загальмував рейсовий автобус. Водій відчинив двері й гукнув:
— Стрибай сюди! Ніколи мені тут стояти.
Він рвонув з місця так, ніби за ним гнався один із БТРів секретної служби. Хоча цього не могло бути: водіїв рейсових автобусів ретельно відбирають, перевіряючи на благонадійність. Вони — найголовніші агенти й стукачі, завдяки яким верховні правителі знають усе, що відбувається в межах міста. І я вважаю, що це правильно. Безпека понад усе. Чесним людям нічого приховувати. А нечесні завжди були головною загрозою й нещастям нашої країни. Країни, від якої залишилися тільки міста. Острівці цивілізації, оточені ворогами й дикунами.
— Тобі куди? — запитав водій. Двірники ліниво розтирали воду на вітровому склі. Вони перемогли дощ, який змушував мене так довго страждати в очікуванні автобуса.
— До «їжаків», — сказав я похмуро.
— Зрозуміло, — хмикнув водій. — Відпустка скінчилася. І на фронт, так?
— Так, — у моїй відповіді не було ні емоцій, ані бажання продовжувати розмову.
Але водій не дослухався.
— А де, в якому полку служиш? Офіцером чи цим… скоморохом?
Це не він питає, а його професія. Мій розум прекрасно усвідомлював, чого саме хотів від мене водій. Він завжди й усіх запитує. Але зараз мені геть не хотілося відповідати. Я повторював про себе комбінацію з декількох цифр.
«Вісім, дев’ятсот дев’ятнадцять, п’ятдесят сім, чотири, п’ятдесят три».
Вони мали стати мені в пригоді.
— Їдемо без зупинок? — запропонував водій.
Я обернувся. Потерте шкіряне сидіння піді мною скрипнуло. За моєю спиною був порожній салон. Нікого. Тьмяна жовта лампочка самотньо мерехтіла під дерматиновою стелею.
— Без зупинок, — погодився я, тихою луною повторивши слова водія.
Але зовсім без зупинок не вийшло. Проспект, затиснутий у каньйон сірими брилами будинків, вивів нас на круглу площу, посеред якої стояв блокпост. «Нас неодмінно зупинять», — подумав я. По суті, це було неминуче.
— Хто в машині? — запитав сердитий боєць, зазирнувши у прочинені двері.
— Я і цей… пасажир, — догідливо відповів водій.
Боєць окинув підозрілим поглядом нутрощі автобуса.
— А ти куди їдеш? — поцікавився в мене.
— На фронт, — чесно відповів я. — На лінію зіткнення.
— На лінію зіткнення? — перепитав солдат. — Ану покажи документи.
Я витягнув із-за пазухи свій жетон у вигляді двадцять четвертої літери грецького алфавіту.
— А, підрозділ «Омега», — зрозумів вартовий. — Будеш бійцям мізки промивати, значить.
— Буду, — погодився я. — Робота така.
Солдат на мить замислився, ніби отримав від командира завдання, яке неможливо виконати. Потім, схоже, внутрішньо прийняв рішення.