— А скажи, скомороше, чи зможеш ти посилку на фронт передати?
Не варто відмовляти військовим при виконанні. Навіть якщо ти й сам військовий.
— Звісно, візьму, друже. А що там?
Там була невеликих розмірів сіра коробка, зав’язана грубою мотузкою. Вона виглядала досить підозріло. Я б сказав, навіть грізно.
— Я відкрию, гаразд? Нам заборонено брати незнайомі предмети.
— Давай, відкривай. Нічого секретного.
Усередині була квадратна зелена пластина з візерунком сріблястих ліній. Уздовж цих ліній, як будиночки вздовж вулиць, кріпилися різноманітні радіодеталі. Конструкція нагадувала спрощений макет якогось селища або міста.
— Це плата. Біля «їжаків» стоять дрони. Ну, ти знаєш… Щось у них вийшло з ладу. Чекають цю чортівню. Терміново. А в нас до ранку туди ніхто не поїде. От стоїмо й чекаємо рейсового. Ви ж останній сьогодні? — запитання адресувалося водієві.
— Ні, ні, не останній, — захвилювався той, сплюнувши через ліве плече. — Ми завжди говоримо «крайній». Так, крайні сьогодні ми.
— Ну, тоді забирайте.
Коробка лягла на обдертий шкірозамінник сидіння поруч.
Я не пам’ятаю, про що говорив водій. А він весь час говорив, не зважаючи на те, що я його не слухав. Я дивився у вікно. Дивно, як же швидко змінюються краєвиди. І як змінюється твоє ставлення до себе й до світу залежно від пейзажів. Навіть одного погляду на похмурі будівлі в центрі міста було досить, щоб зрозуміти, наскільки всередині них холодно й незатишно. Та ось минуло півгодини, і, дивлячись на руїни, повз які проїздив автобус, я спіймав себе на думці, що хотів би повернутися в ті холодні, але цілі будинки. Тепер вони здавалися осередком гостинності. Але дороги назад уже нема, і чорні руїни, немов гнилі зуби в яснах у безнадійно хворого велета, готові перемолоти мене. Утім, не на того натрапили.
— І ніби нормальний був чоловік, цей господар. Але зараз, знаєш, нормальна людина — це не професія. Як то кажуть, «хлоп той нібито і вдачу добру має, лиш під себе ходить та недочуває», — хихикнув водій, завершуючи довгу, як собача пісня, розповідь про свого начальника, яку мені ще треба було постаратися пропустити повз вуха.
Я пробував задрімати, але не виходило. Втім, дрімати було вже ніколи: наша чотириколісна бляшанка під’їжджала до «їжаків». Так тут називали дивний монумент, установлений у незапам’ятні часи. Це дійсно були протитанкові «їжаки», зварені з металевих балок. Тільки велетенські. Справжні танки легко могли проскочити між балками, навіть не зачепивши їх. Три «їжаки», що відокремлювали цивілізацію від варварів, і були кінцевою зупинкою автобуса.
— Ну що, брате, шукай тепер, де ті дрони стоять.
Шукати довелося недовго. За «їжаками» був майданчик, вимощений бруківкою. Відразу видно, камені укладали старі майстри: ні вибоїни, ні нерівності. Кругляки підігнані один до одного, як солдати на параді. На бруківці дюжина літальних апаратів, накритих брезентом. З-під укриття то тут, то там визирали чорні металеві конструкції, схожі на лапки грізних жуків. Комахи спали. Дощ шарудів по зеленій брезентовій шкурі, заколисуючи всевидющих роботів й охороняючи їхній короткий сон. «Наші захиснички», — з трепетом у голосі прошепотів водій автобуса.
— Чого стали? — гукнув нам охоронець. Як же без нього?
— Деталі привезли, ось і стали, — нахабно відповів водій. Я б, наприклад, на його місці не ризикнув грубити охоронцям, але тепер уже як буде, так і буде.
Охоронець не завважив зухвалості.
— Я кажу, хлопці, завтра. Отже, завтра, — продовжував він якийсь свій внутрішній монолог. Чи діалог.
Під брезентовим плащем-палаткою він і сам нагадував робота. Чорне дуло рушниці стирчало з-під зеленої мокрої тканини. Обличчя закривав каптур. Охоронець вважав за краще не рухатися, тому ще більше скидався на робота, що завмер у стані stand-by.
— А завтра кому її передати? — я простягнув йому коробку з платою.
— Завтра? — подумав вартовий. — А завтра тут будуть оператори, їм і віддасте.
— Друже! — благав я. — Мені не можна чекати до завтра. За півкілометра звідси мене жде бронетранспортер. Мені ж на «передок» їхати.
— Нічого не знаю, брателло, — заявив охоронець. — Наказ є наказ. Завтра означає завтра.
Я розумів, що сперечатися з ним марно. Не найкращий час для суперечок.
— То що ми робимо? — м’явся водій автобуса. Йому хотілося якнайшвидше чкурнути з цього похмурого місця.
— Стривай, — попросив я і запитав охоронця: — А де тут можна перекантуватися до ранку?
З’ясувалося, що поруч є заїжджий двір для солдатів, які повертаються на фронт.