— Спочатку їдеш ліворуч, потім другий праворуч, і чешеш прямо, хвилин п’ять. А далі сам побачиш, — боєць, відчуваючи важливість моменту, навіть рукою показав, куди нам їхати.
— Гаразд, одвезу, — милостиво погодився водій, — накинеш тільки пару монет.
До заїжджого двору й справді було дуже близько. Їхали хвилин п’ять, не більше. Я намагався не дивитися на розкидані тут і там коричневі від іржі залізні контейнери, на обгорілі дахи будинків і на чорних собак, що блукали вздовж дороги. Все це знайоме убозтво прифронтової смуги було добре видно у світлі прожекторів, закріплених на освітлювальних дронах. Вони висіли досить високо над нами, спрямовуючи промені світла в бік супротивника. Але й на нашому боці вони час від часу вихоплювали різні деталі ландшафту, цим самим допомагаючи нам дістатися ночівлі.
Дивно, але заїжджий двір виглядав досить пристойно. Квадратна триповерхова будівля з бляшаним дахом. Вікна майже всі цілі. З деяких стирчать іржаві труби буржуйок. Отже, вночі буде тепло.
— Ну все, брате, я поїхав! — гукнув мені водій, зачиняючи двері автобуса. — Може, ще побачимося.
— Може, — сказав я без особливого ентузіазму.
Та проїхавши метрів з двадцять, він раптом різко вдарив по гальмах.
— А посилочка? — крикнув він у вікно.
— Тьху ти, дідько, — пробурмотів я, хлюпаючи по антрацитовій багнюці своїми високими черевиками. Щойно коробка опинилася в моїх руках, колеса автобуса крутнулися так, що на мене полетіло брудне груддя з калюжі. «Нічого, буває», — сказав собі я, піднімаючись вузькими сходами до конторки, за якою сидів господар готелю. Літній товстун із цікавістю подивився на мене. Оцінив замащені черевики й бушлат. Усміхнувся.
— На «передок»? Назад, до своїх? — прохрипів єхидно.
— Так, саме так, — відрізав я. — У вас тут ліжко є?
— Знайдеться, — підморгнув він.
Я клацнув пластмасовим вимикачем. Лампочка світила яскраво й байдуже. До того як у кімнаті поставили буржуйку, стіни в ній були, мабуть, білими. Тепер світла штукатурка безуспішно намагалася нагадати про себе крізь шар вугільної кіптяви. Відро з великими шматками вугілля стояло поруч із грубкою. Господар видав мені навіть лопатку, щоб я міг серед ночі підкинути в топку кілька брикетів. У кімнаті було дуже жарко. Але я знав, що буржуйки погано тримають тепло. Щойно вона згасне, я задубну від холоду. Кілька годин у нічліжці — це й так не мед. На залізній сітці мого ліжка був тільки смугастий матрац. Весь у плямах — чи то від старості, чи то від розмаїття гостей, що ночували тут до мене. «Це не має значення, — подумав я. — Не найкращий час перебирати харчами».
Коробка з платою для дрона стояла поруч із буржуйкою. Я сам поставив її туди. Потім подумав, що вона може спалахнути, і відсунув ногою ближче до ліжка. І раптом помітив те, чого не побачив у напівтемряві автобуса. На торці коробки була відштампована «омега». Така ж точно, як і на моєму кулоні. Мені здалося, ніби щось схоже я вже переживав — у своєму минулому. Але минулого я не пам’ятав. Не міг. Усе, що було з нами до Катастрофи, стерли з нашої пам’яті. Для нашої ж безпеки.
Я, як і годину тому в автобусі, відкрив коробку й вийняв зелену пластину з радіодеталями. Он як. І на них теж — цей знак. Двадцять четверта буква грецького алфавіту. Який зв’язок між високотехнологічними дронами й звичайними польовими скоморохами? Я не знав, але був упевнений, що він є. Так чи інакше. Я це відчував. А ще мені здалося, що докопуватися до цього таємного зв’язку не варто. Занадто небезпечна справа.
Небезпечна, так? А як жити далі з хижим жадібним почуттям невтоленної цікавості? Ні, я знайду правду. Обов’язково. Щойно дістануся фронту. Щойно дістануся…
Стій! А як же я туди доберуся? Мій бронетранспортер не чекатиме до світанку. Механік-водій постоїть собі та й поїде. І доповість командиру, що Ян, скоморох передового полку, не повернувся зі звільнення. Дезертирував. Цього допустити не можна. Треба терміново зв’язатися з командиром. І заспокоїти її. Так-так, її. Мій командир — найвідчайдушніша дівчина, яку я будь-коли бачив на передовій. Завзята. Смілива. Нещадна до ворогів держави. Уважна до солдатів. Вона була для всіх нас і матір’ю, і батьком. Завжди з нами — і в дні болю, і в дні радості. І я не повинен її розчарувати. Вона була єдиною, чий психофізичний апарат не потребував моєї допомоги. Але її потребували інші. І тому я був їй потрібен. Вона горіла бажанням перемоги. Таким же яскравим, як це бажання, було її ім’я. Іскра.
Треба з нею зв’язатися. У мене не було під рукою радіостанції. Я спустився з третього поверху на другий. Господар досі сидів за конторкою. Дрімав.