— Усе гаразд? — кинув мені вслід господар заїжджого двору.
— А-а, — махнув я йому рукою, не оглядаючись.
Щось було не так із цією розмовою.
Іскра не знала грецької мови.
Сон скомороха глибокий, але короткий.
Кумедно звучить, але це правда.
«Ми можемо стежити за його станом практично в реальному часі».
«Ми бачимо все, що бачить він?»
«Не зовсім. Але вся інформація фіксується в цифровому вигляді — і ми зможемо її обробити».
«І візуалізувати зможемо?»
«Я думаю, що так. Утім, із таким обсягом даних ми ще не працювали».
«А вдасться?»
«Я молюся, щоб усе було гаразд».
Не можу зрозуміти, це чужі слова чи мої.
— Підйом, Яне. Машина чекає тебе.
Під вікном готелю стояв чотириколісний бронетранспортер із навішаними на нього зусібіч металевими сітками. Ніби механіку було шкода викидати старі ліжка, і він вирішив прикрасити ними машину. Вона стала схожою на бойовий сміттєвоз. Щоправда, водій не думав про те, наскільки дивно виглядає його агрегат, — він радів, що ці сітки зменшують шанс отримати удар кумулятивного снаряда і, відповідно, збільшують живучість екіпажу. Я збіг сходами й закинув свій наплічник у люк. «Навіть матрац не згорнув», — почув я за спиною бурчання господаря. Але на нього я не зважав. Заліз у машину і сказав водієві: «Рушай».
Водій, хлопець у масній чорній робі, натиснув на газ так, що грудки бруду дробом застукали по стінах готелю. Люблю армію. За відчайдушність, за презирство до комфорту і складних людських стосунків. Набагато краще й чесніше жити з відчуттям небезпеки в крові. І чхати на умовності. Той, хто говорить «а де мої чайові?», одразу ж отримує брудом в обличчя. Так краще. Чесніше. Спати на чому доведеться. Жерти те, що їдять усі інші бойові товариші. І… не брати зброї до рук, — бо так велить польовий кодекс скомороха. Не стріляти — отже, не бруднитися кров’ю. Тільки брудом.
— Весела тут доріжка, ага?
З водієм важко було не погодитися. Але веселощі, які охоплювали всіх на цьому шляху, були якісь особливі, фатальні. Уздовж дороги, як солдати на параді, стояли манекени, одягнені у військову форму супротивника. Смугастий, а не плямистий камуфляж і каски з широкими полями. Багато манекенів. Напевно, десятки. Проїжджаючи на великій швидкості повз цю пластмасову шеренгу, кожен боєць вважав за обов’язок азартно випустити чергу в нерухомих бовванів. Тому всі манекени, як один, були в дірках від різних стрілецьких калібрів.
Але перш ніж доїхати до цієї шеренги покірних мішеней, треба було завезти операторам дронів дуже важливу деталь з «омегою» замість клейма. Ми зупинилися біля величезних «їжаків». Уранці тут усе виглядало інакше. Летючі роботи вишикувалися на кам’яному полі, поблискуючи гладкими боками в ріденьких променях холодного осіннього сонця. На них уже не було брезентових накидок. Гвинти, крила, хвости та інші авіаційні атрибути, за допомогою яких вони боролися із земним тяжінням, здавалося, радісно стирчали в різні боки. Навколо них метушилися стурбовані техніки — єдині, в кого тут не було зброї. Крім мене. Учорашнього охоронця я не побачив. Замість нього мене зупинили відразу кілька чорнооких дул. От і роби після цього добрі справи.
— Гей, хлопці, припиніть цей цирк. Я ж привіз вам запчастини.
— Стояти, не патякати зайвого! — скомандував один із вартових. Незрозуміло тільки, кому він адресував наказ — мені чи своїм товаришам.
— Стою, не патякаю, — погодився я.
Через кілька хвилин від групи техніків відокремився чоловік і рушив до краю майданчика. Він ішов, утупивши свої очі в мої, і знімав на ходу чорні рукавички.
— Ви Ян? — одночасно із запитанням він простягнув мені відкриту долоню.
— Звідки ви знаєте моє ім’я? — здивувався я.
— Літуни все знають, — загадково відповів він. — Привезли?
— Звичайно.
Солдати опустили зброю. Стало трохи спокійніше.
— Одну хвилину.
Я знову заліз у бронеавтомобіль і, хоча це зробити через вузький люк було дещо проблематично, дістав загадкову коробку, вивченню якої присвятив стільки часу вночі. Здається, вона виглядала недоторканою.
— Тут усе на місці? — посміхнувся технік, обережно взявши коробку.
— Все, — підтвердив я.
— Все від «альфи» до «омеги»? — підморгнув мені майстер.
Дрож пробіг моєю спиною. Технік знав, що я бачив клеймо на деталях? Мені б помовчати, але спрацював інстинкт скомороха, і я відповів йому в тому ж бешкетному дусі.