— Не знаю як «альфа», а «омега» була на місці, — ледь усміхаючись, сказав я.
Майстер нічого не відповів. Узяв сіру коробку й неспішно пішов до дронів. А ми поїхали своєю дорогою. Трясучись і підскакуючи на ямах, бронетранспортер плювався чорним димом. Я боляче бився головою об оглядові триплекси, намагаючись розгледіти, чи дивиться загадковий технік нам услід. Ми від’їхали вже занадто далеко. Але я не сумнівався — технік дивився на наш бронетранспортер. Про що він думав, мені було невтямки.
Ми швидко минули «їжаків» і виїхали на шосе манекенів.
— Хочете постріляти? — запропонував водій. — Можете спробувати з кулемета. Он, у башті стоїть.
Стріляти не хотілося. Та й не міг я стріляти. Кодекс не дозволяв.
— Мені заборонено, друже, — спокійно посміхнувся я водієві.
— Боїтеся чи що? — здивовано похитав головою мій візник.
— Ні, не боюся, — терпляче пояснював я. — Скоморохам заборонено.
— Точно боїтеся, — по-своєму інтерпретував мої слова володар сталевої машини.
Як же багато в нас на передовій неосвічених людей. І як мало освічених. Не буду нарікати. Краще промовчу і наївно всміхнуся. Посміхатися в будь-якій незрозумілій ситуації — кредо польового скомороха. Водій замовк. Говорити з людиною, яка не любить стріляти, було, напевно, нижче його гідності. Тільки дурень відмовиться від задоволення постріляти досхочу та без жодних наслідків. От і добре, що він має мене за дурня. Чим менше він базікатиме, тим більше я зможу поміркувати над тим, як мені бути далі… Та далі наша дорога йшла через випалені бойовими хімічними речовинами території.
— Одягніть протигаз, — водій кинув мені на коліна булькатий шматок зеленої гуми з хоботом.
Спочатку видих. Потім затамувати подих. Коли маска на обличчі, можна вдихнути. У селі, де ми зараз їхали, колись закріпилися повстанці, які підтримували ворога. Село атакували бойові дрони, які вилили тонни хімрозчину на голови супротивників законної влади. Щоправда, в тому селі, крім збройних людей, були ще й жінки та діти. Цим нещасним дісталося значно більше, ніж бойовикам. Адже в останніх були такі ж протигази, як і в нас. У мирного населення жодного захисту не було. Їхні тіла потім довго лежали на вулицях, аж поки військова дезінфекція таки не прибрала їх подалі з очей. Тепер же лише спокійні байдужі манекени стояли вздовж сільської вулиці. Їм протигази ні до чого.
— Ось вам, — водій, не відпускаючи керма, дістав пістолет і пальнув навмання через відкритий люк. Він нервово, майже несамовито тиснув на собачку. Навряд чи він влучив, але один із манекенів наче сіпнувся. Утім, може, здалося. Манекен хитнувся в бік одноповерхового будинку без даху, що темнів неподалік від траси. Не люблю пустого завзяття. Так само, як і марної люті. Але доля скоморохів — дивитися й оцінювати. Це, мабуть, головне правило скоморохів. Звісно, після знаменитого правила «розважаючи, відволікати».
Потім ми заїхали в ліс. Бронетранспортер гойдало на вибоїнах, і кожна колода, через яку перевалював зелений сталевий агрегат, озивалася мені болем у попереку. Сидіння було таким жорстким, що мій хребет мало не висипався в штани. «Бзинь-бзинь», — дзвеніли панцирні сітки, приварені до бортів. Один раз відкритий люк розфіксувався і боляче вдарив водія по голові. Звісно, його захистив ребристий шолом і протигаз. Останні ми вважали за краще не знімати взагалі. Навіть коли проїхали знак «Кінець зони підвищеної токсичності».
— А тепер злазимо з броні, — скомандував водій, зупинивши БТР. Я послухався і, глянувши вперед, зрозумів, що далі доведеться йти пішки. Лісова дорога звузилася настільки, що перетворилася на стежку між чорними стовбурами. Щось було не так із цим лісом, але я не відразу зрозумів, у чому річ. Механік побіг уперед, перекинувши автомат зі спини на плече. Я теж рушив за ним — підтюпцем, натикаючись то тут, то там на гілки. Мені здавалося, що поруч зі мною в ці хащі нечутно проникають величезні чорні тіні небачених тварюк. Я не чув, як вони трощать стовбури на своєму шляху, але бачив, що в дерев, повз які я біг, були геть зрізані верхівки й обламані гілки. Істоти були поруч — це відчув і мій провідник. Він пересмикнув затвор і випустив чергу в ліс.
— Нате вам! — гукнув він, ніби продовжуючи свою переконливу, але коротку промову, розпочату на алеї дірявих манекенів.
Але я знав, що жодні таємничі звірі тут не водяться. Найнебезпечніший звір на світі — людина. Напівмертвий ліс — справа її рук. Гілки з дерев були збиті мінами і снарядами давно. Щодня протягом багатьох років сюди летів смертоносний метал різних калібрів — і стовбури почорніли від кіптяви. Вони вже ніколи не будуть зеленими, і лише трава навесні нагадає про вічний закон життя, якому підпорядковується вся природа і який так уперто намагається забути людина. Один із представників цієї породи найстрашніших за всю історію еволюції тварин саме йшов попереду мене, безцільно розсилаючи в чорні стовбури шматки металу. І якщо запитати його, навіщо він це робить, він у кращому разі просто не відповість. А в гіршому — спрямує зброю на мене. Тому я вважав за ліпше мовчати. Я знав — вона все зрозуміє й розбереться. Іскра давно вже чекає на мене. Ген за тим поворотом я побачу дерев’яне перекриття на висоті кількох сантиметрів над землею, а над ним — залізний комин із їдким димом. Тут має бути бліндаж у три накати. Я начебто бував тут не раз. І на мене мала чекати вона. Моя Іскра. Моя дівчина-кікімора, готова перемогти цілі орди лютих ворогів. Вразити їх одним пострілом із важенної рушниці.