І справді, на першій галявині серед чорних дерев ми побачили землянку з вигнутим іржавим коліном димоходу. Механік першим спустився у бліндаж.
— Жди тут, — наказав він, і я знову послухався.
Незабаром він вискочив звідти й заявив:
— Її тут немає. Сказали, вона на «передку». Знаєш, де це?
— Проведеш? — запитав я замість відповіді.
Він заявив, що не зможе, бо йому треба бігти назад, до бронемашини. Я чудово розумів, що він не хоче лишатися в цьому лісі: десь зовсім поруч гупали вибухи снарядів і, схоже, вони лягали все ближче й ближче.
— Я поїхав, — заявив водій, — а тобі туди, — і показав рукою на прохід за бліндажем.
Дорога ледь проглядалася в напівтемних хащах, але це був єдиний шлях, який міг привести мене до жінки, яка заповнювала всі мої думки. І я рушив на передній край.
Від бліндажа до окопів було метрів двісті п’ятдесят. «Передок» виявився значно ближче, ніж я гадав. За бруствером висів щільний і густий, як вата, туман. Що було далі, я не бачив. Зате чув, як ніжно посвистували час від часу випадкові кулі. Я спустився в рятівну канаву саморобними сходинками, і мої ноги одразу ж по коліно ув’язнули в коричневій рідині. Земля тут — суцільний суглинок упереміш із дрібним щебенем. Дощова вода не хотіла всмоктуватись у землю і подовгу стояла в окопах, перетворюючи їх на невеликі водосховища. Бійці давно перестали на це зважати. Отож і я не виявляв невдоволення, коли холодна вода за лічені миті просочилася в мої зношені черевики.
Я брів у тумані, хлюпаючи, по окопу. Я втратив його початок і не бачив кінця. Туман ставав усе більш в’язким. Десь далеко посвистували снаряди. Неприємний свист, схожий на вереск. Або навіть нявкання. Щоразу, коли я його чув, моя голова інстинктивно втягувалася в плечі.
— Не бійся, — зазвучав у тумані дзвінкий голос. — Якщо ти чуєш свист, це означає, що снаряд летить мимо. Отже, він — не твій. Того, який призначений тобі, ти не почуєш. Це ж фізика, Яне.
Голос належав Іскрі. Безумовно, це був її голос. Тільки інтонація якась дивна. Пихата. Іскра могла говорити зі мною зі злістю, різко, вимогливо. Але з погордою — ніколи.
— Іскро? — запитав я крізь туман. — Мені йти вперед чи стояти на місці?
— Залазь на бруствер, — наказав жіночий голос.
Занадто багато команд як для одного туманного ранку. Сповзаючи з глиняних сходинок і знову піднімаючись, я нарешті забрався на насип. І побачив жінку, яка роздавала мені команди, починаючи з учорашньої телефонної розмови.
— Ну що, не очікував побачити?
Туман розступився на кілька метрів ліворуч і праворуч, немов даючи мені змогу роздивитися мою візаві. Вона сиділа на стовбурі, укладеному вздовж бруствера й чистила великий пістолет. Шомпол ходив туди-сюди, розганяючи мастило і бруд по спіралях тонких жолобків. Жінка грубо сміялася.
— Не впізнав?
Це була не Іскра. Голос обдурив мене. Навпроти мене сиділа величезна огрядна бабега в камуфляжі. Армійські штани обтягували її могутні литки. Бичачі стегна кріпилися до неосяжного заду, який, мов порція холодцю з тарілки, звисав з краю колоди. Великі, геть непривабливі груди здавалися розпластаними й безформними під плямистим камзолом. На груди каскадом спускалося кілька підборідь. Губи — як вареники. Над верхньою губою пробивалися чорні волосинки. Ніс був гарним, класичним, як у римських скульптур, але його колір — огидно синій, нездоровий — свідчив про те, що його власниця зовсім не стежить за станом своєї печінки. І тільки очі, дві великі коричневі пустотливі вишні, мені нагадали, що переді мною не лісове людиноподібне чудовисько, а таки людина. Вони пронизливо і глузливо дивилися на мене.
— Що, не чекав? Думав, Іскра тебе тут жде?
І як я міг її скрипучий голос переплутати з дзвінким і молодим тембром Іскри?