— «З іскри займеться полум’я», — кривлялася бабега, висмикуючи цитати з давніх маловідомих авторів. — «Однієї лише іскри достатньо»… «Якщо зірки загоряються, то, отже, комусь це потрібно»… Так, ти очікував тут побачити Іскру. До неї їхав.
Вона раптом відірвала зад від колоди й піднялася на весь свій величезний зріст.
— Любий… Любий… Іди до мене… — тембр її голосу став дуже схожим на той, із телефонної слухавки. Трясця! Ця потворна велетка заманила мене сюди, в ці хащі.
— Хто ви? — запитав я, намагаючись, тремтінням в голосі не видати мого страху. — Я не знаю вас.
— Он як? А я думала, знаєш, — щиро здивувалася бабега, знову всідаючись на колоду. — Тоді дозвольте представитися. Зоя Хомівна.
І вона з гідністю схилила свою велику голову в зеленій бандані. Щось до болю знайоме було в цьому поєднанні імені та по батькові.
— А прізвище ваше не…?
— Ага, так і є, — перебила вона моє запитання. — Палеолог.
Не може бути! Зоя Хомівна. Софія Палеолог. І це вона зі мною говорила по телефону? Донька візантійського імператора? Величезна, потворна й надзвичайно освічена авантюристка, яка отримала «щасливий квиток» в один кінець у Залісся, у чорні хащі навколо сірого міста?
— Так, а чому ви мене чекаєте в цьому казковому лісі? — не переставав дивуватись я.
— Ну, якщо цей ліс — казковий, то казка, мабуть, дуже-дуже страшна, мій скомороше, — розсміялася товстуха.
Немов на підтвердження цих слів, поруч, у тумані, розірвалася артилерійська міна. На підльоті вона неприємно завищала.
— Це якийсь сон, еге ж? — із надією подивився я на Софію.
— Ти, думаєш, сон? — сказала велетка.
Вона нарешті дочистила пістолет. Усі деталі з легким дзвоном стали на свої місця. Вона звела зброю і простягнула її мені.
— Якщо це сон, то повернися в реальність, Яне. Це легко.
Я механічно взяв пістолет у долоню. І тут десь поруч знов завищало. Захотілося впасти долілиць в окоп, але я лишився стояти на бруствері. Коло моїх ніг крутилася руда кішка.
— Киць-киць-киць, — покликав я її, але тварина поводилася нахабно й незалежно. Вона пробігла в мене між ногами й зупинилася на краю туману. Кішка ніби кликала мене за собою — туди, де важко падали міни. З кимось таке вже було. Чи не зі мною? Не знаю. Не згадаю.
— Хочеш повернутися в реальність, Яне? Тоді вбий цю кішку. Розірви її на шматки. Одним пострілом.
Кішка нявкала все голосніше й голосніше. Це вже було не нявкання, а виття й вищання. Кортіло затулити вуха. Але я розумів, що це марно. Цей звук усередині мене. І був тільки один спосіб заглушити його — отой, який підказувала Зоя Хомівна. Софія.
Але я не міг убити живу істоту. За жодних обставин.
Котячий вереск спалював моє нутро. Я жбурнув пістолет на землю. Руда кішка з презирством подивилася на знаряддя вбивства й пішла в туман. Гострий кінчик хвоста ще довго маячив у мареві, поки не розчинився там, де розмірено вибухав чужий метал.
Господиню казкового лісу мій учинок чомусь розвеселив.
— Ну гаразд, — сказала Софія, сміючись. — Не хочеш повертатися в реальність — тоді поверни мені мої казки.
Я не зрозумів, про що вона.
— Дивно, — посміхнулася велетка. — Ти ж постійно цитуєш усе те, що тобі не призначалося. І потрапило до тебе зовсім випадково.
«Не слухай її, тільки роби вигляд, — говорив я собі. — А сам тягни час, і все». Бабега то говорила суворим голосом, то, навпаки, вкрадливо й довірливо шепотіла.
— А знаєш, Яне, як настає та мить, коли ілюзія замінює реальність? Я скажу тобі, як. У цьому лісі не перевелися ще птиці. Тут є шпаки, здається. Так от, вони навчилися імітувати свист куль. Начебто тихо навколо. Ніхто не стріляє. Але ти раптом чуєш, як поруч із тобою свистять кулі. Снайпер, напевно. Ти саме так думаєш — і миттю стрибаєш в окоп. Мордою в багнюку. Начебто пронесло. Підводишся, роззираєшся. Усе спокійно. Аж раптом знову свистить. Пронизливо й часто. Ясна річ, ти знову — в окоп. Дехто стріляє у відповідь. А я одного разу побачила непримітних птахів на обрубаній гілці. Спостерігала за ними. Зрозуміла, що це вони, негідники, свистять. Тепер птахи так між собою перемовляються. Але навіть здогадавшись, що свистять не кулі, а птиці, я продовжую так само стрибати в окоп і рятуватися від небезпеки. Довіряй ілюзіям — і залишишся живим. Таке моє просте правило.
Вона хоче приспати мою пильність. Я здогадався. Ось вона повільно встає з колоди й, важко ступаючи, йде до мене.
— Адже вони не потрібні тобі, — вкрадливо заговорила вона. — Казки про створення імперії в цих диких лісах.
Я не розумів, про що йдеться, і відступив від неї на крок.