— Ану йди сюди. Чого стоїш без діла?
Ця фраза була адресована мені, і я вважав за краще, не зволікаючи, виконати наказ. Ми вдвох поклали наплічник і рушницю в схов. Він виявився поруч. Невелика яма, прикрита дошкою. А зверху земля, сміття, бруд. Якщо вона ховає тут спорядження, отже, часто приходить на цю позицію й веде вогонь. Та чи тільки по дронах? Тут немає інших значних цілей, крім повітряних апаратів козаків. Вона справжній мисливець, ця дівчина. Хоробрий. Яскравий. Безумовно, незвичайний, неординарний мисливець. Але куди вона поділа свого помічника, який ніс їй протитанкову рушницю? Це було головне питання для мене, — як і загадка, чи не чекає й мене доля того колишнього помічника.
Ота яма-схованка була обладнана заздалегідь, і настільки добре, що її не так легко й виявити. Знайдеш хіба тоді, якщо знаєш, де саме вона викопана. Бо в цих місцях поверхня землі всюди приблизно однакова. Брудно, похмуро. Мертво.
— Отже, ти скоморох. Не укроп, — сказала вона.
— А я думав, це ти звідти. З-за Стіни, — я наважився подати голос.
Вона криво посміхнулася і, як мені здалося, та посмішка зіпсувала прекрасні риси її обличчя епохи Відродження. Боттічеллі заплакав би.
— Стіна давно не пропускає нікого з того боку. Усі шлюзи, всі сталеві двері в ній наглухо зачинені. Я сама перевіряла щілини. У них набилася земля. А подекуди вже росте бур’ян. Колючий і жорсткий. І токсичний. Після подряпин сліди довго кровоточать… Та цим тварюкам байдуже.
Вона зі мною говорить! Це успіх. Є контакт! Схоже, мене таки не розстріляють. Хотілося б вірити.
— Ми з ними такі різні. Іноді мені здається, що вони з іншої планети. Вони живуть там і бояться нас. Не знаю, що там є, та свободи в них точно немає. Як можна бути вільним, живучи за стіною? Я не знаю.
Я давно не був біля Стіни. Але я добре запам’ятав, як яскраво світили прожектори на вежах, вихоплюючи променями порушників із баграми та драбинами. Це було багато років тому. Нещасні намагалися перелізти через Стіну, та їх змивали автоматичні водомети, і нещасливі втікачі, піймавши облизня, поверталися назад — животіти в землянках на околицях Таганрога.
— А ти думаєш, ми — вільні? — запитав я дівчину-мисливця. — Що ж у нас є?
Замість відповіді вона жбурнула мені щось металеве. Я за лічені секунди збагнув, що це не граната, і що в цьому її русі не було жодного підступу, тож одразу ж схопив предмет.
Циліндричний, гладенький, досить важкий. Пальці наче аж приклеїлися до поверхні, укритої густим золотистим мастилом.
— Ось що в нас є!
Вона мала рацію. Це велика цінність. Слава Богу, це ще в нас є. Не в усіх, щоправда, але іноді це можна й дістати, й обміняти, й відібрати. Тушонка! З гречаною кашею й широким написом «Не для продажу» на білій пошарпаній етикетці. Її можна зберігати роками. Пташині консерви, з курки, з нормальним терміном зберігання — зроблені не більше, ніж тридцять років тому. Неймовірно смачні та поживні. В армії, кажуть, десь є і яловича тушонка, але я її не бачив. А ось такі баночки ще трапляються. Не смак, а мрія.
— Їж. Поки що в мене вистачає цього добра.
Разом із банкою вона кинула мені ножа з дерев’яною ручкою і важким лезом. Ніяк не збагну, де вона його ховала, хитрунка. Я старався орудувати ножем якомога спритніше, аби швидко і вправно відкрити банку. Їсти справді дуже хотілося. Жодного зайвого руху. Жоден грам комбіжиру не має впасти на жадібну землю. Їв я прямо з ножа, загрібаючи вміст банки лезом і акуратно підбираючи з нього геть-чисто все. Курка, що потрапила в автоклав багато років тому разом зі штучним жиром і гречаною кашею, була саме тим делікатесом, про який я мріяв. Недарма я тут бродив. Недарма. Трохи у «кротів» підживився. Трохи попрацював зброєносцем у цієї дивної дівчини. І ось підсумок. Сам цілий, а живіт повний. Таки ж день минув не даремно. Щоправда, кілька неприємних миттєвостей усе ж довелося пережити, але вони з лишком компенсовані тією, яка мені їх і завдала. До речі, коли ця дівчина посміхається не криво, а по-доброму, вона просто красуня. Краса і свобода — це те, чого з кожним роком навколо нас стає все менше.
— Поїв? Поверни ніж.
«Помітила», — приємно здивувавшись, подумав я. Ніж я постарався непомітно — як мені здавалося — заховати позаду себе. Не тому, що намірявся його забрати — просто хотів перевірити її спостережливість.