Перший боєзаряд ліг поруч із дроном. Він, як завжди, прилетів, немов із нізвідки.
Я розплющився.
Синя розпечена газова куля прокотилася землею, залишаючи за собою довгий глибокий слід, і вдарилася об дерево. Дрібні отруйні бризки пробили наскрізь вікові стовбури. Свіжа траншея тягнулася в моєму напрямку. Вони майже вгадали: візьми оператор лівіше на десять градусів — і я б перетворився на пару. Але, мабуть, дрон лише пристрілювався. Наступний постріл буде, однозначно, точнішим.
Очі замружилися, серце перетворилося на грудку страху.
І тут до свідомості, крізь важку пелену, здається, нескінченного очікування, долинув наступний вибух. Він здався мені тихішим, ніж перший. Швидше за все, це був не вибух, а постріл.
Я знову розплющив очі.
Білий величезний жук сіпнувся в повітрі. З його лівого боку посипались іскри. Всевидюче око-об’єктив розлетілося на дрібні шматки. Дрон зробив один оберт навколо своєї осі, з гуркотом звалився на землю й покотився геть, дзижчачи з останніх сил усіма двигунами. Це була агонія механічного жука. Збитого великокаліберною рушницею. Швидше за все, протитанковою.
Я добре знав, що це означає.
Це була вона. Тепер мене не обдуриш ні телефонними голосами, ні грецькими текстами, загорнутими в бичачу шкіру чи брезентові чохли. Я знав, що так стріляє лише вона. Я не бачив її тільки тому, що на ній була «кікімора». Снайперський халат, у якому можна легко сховатися в будь-яких хащах. Навіть якщо ліс навколо чорний.
І я спокійно заплющив очі. Іскра була десь поруч.
Розділ 13. Дві Софії
— Ну що, він чує нас?
Чий це густий владний голос? Я б назвав його професорським. Точно, я його згадав. Це сказав професор. Як же звуть людину з начальницьким голосом? Здається, Андрієм.
— Так, уже чує. Є реакція зіниць.
А це жіночий голос. Навіть, мабуть, дівочий. Дайте-но згадати, як звати дівчину. Дуже вже в неї гарне ім’я. М’яке, як тепла морська хвиля.
— Його свідомість відновлюється відразу, професоре? На що це схоже?
Її звуть Наталочка. Напрочуд гарне ім’я. Хоч мені більше подобається ім’я Іскра.
— Це схоже на роботу художника-реставратора. Коли він, реставруючи старе мозаїчне панно, по одному повертає на місце ті елементи, що випали.
Так, усе ставало на свої місця. Мене звуть Ян. Був колись скоморохом Дикого Поля. Так називають південну частину країни, яка розпалася. Колись найбільшу в світі. Тепер я за Стіною. У віковічних наших ворогів. Укрів. Дивно, але тут я зробив головне відкриття: укри не були нашими ворогами. Це ми стали ворогами всього світу. І обдурили самих себе.
— Пане професоре, мені снився сон. Я побачив свого демона. І зрозумів, що він — це жінка, яка померла шість століть тому. Вона хотіла відібрати в мене те, що належало їй. Але я не зміг їй віддати. Не захотів.
— Чому, Яне? Чому ви не повернули їй папери?
— Бо це був би злочин. Перед вами. Перед тими, хто живе за Стіною. Перед усіма.
Професор замислився. У лабораторії стало так тихо, що було чутно, як за вікном співають птахи. Але щось у словах Лелеки змусило мене здригнутися.
— Пане професоре, — запитав я глухо, — звідки ви знаєте, що це були саме папери?
Андрій і Наталочка перезирнулися.
— Треба якось тактовніше. Він не знає… — прошепотіла дівчина.
Але професор не хотів бути тактовним.
— Ах-ха-ха, Яне, — розреготався він. — Ви не знаєте? Все, що бачили ви, ми теж бачили. Ну, майже все. Іноді якість зображення дуже падала.
Я не розумів, про що він говорить. Його слова були схожі на марення божевільного. Як можна бачити сон іншої людини? І що означає «якість зображення»?
Професор одним рухом повернув моє крісло. За моєю спиною був широкий сірий екран, чимось схожий на той, який я бачив у підземеллі в отамана Козія. Той був більший, цей — новіший. Професор натиснув якусь кнопочку — і на сірому полі екрана спалахнула яскрава крапка. Вона швидко розросталася, поки не заповнила весь прямокутник. А коли екран засяяв білим світлом, на ньому з’явилося зображення прифронтового лісу. Я знову побачив і брудну криву лінію окопів, і зрізані гілки понівечених дерев. Коли ж я знову угледів постать товстухи на бруствері, то відчув, як затремтіли кінчики моїх пальців. Без сумніву, був прямий зв’язок між дротами, які Наталочка закріпила на моїй голові, і розмитими обрисами страшної жінки на екрані.
— Вона тут схожа на себе. Подивіться.
Андрій зупинив відображення мого сну. Огрядна злісна потвора перестала рухатися. Потім її обличчя збільшилося. Екран раптом розділився на дві половини. У лівій частині замиготіли обличчя інших жінок. Сотні, тисячі за секунду. Від такої частої зміни картинок зарябіло в очах. Неначе спритний гравець тасує колоду карт. Але ось колода зупинилася — і там з’явився портрет жінки у старовинному вбранні. На ній був високий головний убір, шитий коштовними нитками. Широкі, майже чоловічі вилиці свідчили про вольову, жорстку, навіть жорстоку вдачу. Карі очі світилися розумом, але не добротою. Вона була не гарною, навіть не миловидною, але при цьому в ній був певний магнетизм. Жінка ліворуч виглядала краще, ніж та, що праворуч. І все ж я здригнувся, бо раптом зрозумів: і там, і там — одна й та сама людина.