— Знайомтеся, Наталочко, — сказав професор, картинно звертаючись тільки до своєї асистентки. — Софія Палеолог, царівна й цариця. Дочка спадкоємця візантійської корони Фоми Палеолога. Дружина московського правителя Івана Третього. Та сама жінка, через яку все й почалося.
Я був вражений. Наталочка, судячи з її широко розчахнутих очей, теж. Мені б у них запитати, як їм удалося залізти в найпотаємніший сховок, який тільки є в людини, — у її сни.
Але я відчував присутність тут ще більшої таємниці. Значно більшої, ніж усі ці екрани та дроти.
— Вона і є той самий демон, який зламав нам життя. І, напевно, вам.
Андрієві вочевидь було важко говорити. Він став схожим, скоріше, на старанного учня, ніж на професора. Він хотів пояснити мені те, що я й так, на рівні інтуїції, вже розумів і визнавав. Приголомшлива інформація, якою він зі мною ділився, тягнула на цілу наукову лекцію, хоча прозвучала як завчений на зубок урок. Але я жодного разу не перебив довгого і скрупульозного роз’яснення професора, чому злий фатум переслідує нас протягом сотень років:
— Софія Хомівна Палеолог мала б нести повну відповідальність за розвал вашої країни. І за біль нашої. Насправді її звали Зоєю. Софією вона стала вже в Москві. Саме вона вирішила вкрасти в нас нашу історію. Вона хотіла жити в теплі й комфорті. А її відправили в дику країну Моксель. «Моксель» у перекладі з давніх лісових мов означає «болото». Софію оточували болота й ліси. Можете собі уявити, як почувалася в багні та дикості жінка, народжена в Греції, де триста шістдесят сонячних днів у році. Де повітря прозоре і блакитне. Де море, зливаючись із небом, відчиняє двері в нескінченний простір. Батько Зої був братом останнього імператора Візантії Костянтина Одинадцятого. Царська родина втекла з Константинополя після того, як місто 1453 року захопили турки. Але шансів успадкувати імператорський титул, хоча б і в екзилі, у Зої не було. Адже на нього претендували її брати, Андрій і Мануїл Палеологи. Їхній батько, Фома Палеолог, вивіз родину на острів Корфу, а потім у Рим. Там він став католиком і незабаром помер. Зою з братами прилаштували до двору Папи Сикста Четвертого. Жили вони за рахунок Святого Престолу, — їх тримали на той випадок, якщо Рим захоче заявити свої права на візантійський престол. Але така нагода все не траплялася. Андрій Палеолог спекулював своїм титулом спадкоємця престолу, як деякі сучасні компанії продають свої торговельні марки. Заробляв небагато. Його амбіції були більшими за можливості. Зрештою, він повернувся до Константинополя і продав свою корону православного імператора турецькому султанові Баязиду. Кажуть, що після цього він сам прийняв іслам і вірно служив султанату на флоті. А Мануїл Палеолог лишився в Римі. Зою ж Хомівну її благодійник, Папа Римський, намагався прилаштувати дружиною до якогось європейського монарха. Намір цей був, чесно кажучи, безнадійним. І ось чому. Погляньте.
Андрій натиснув на маленький важіль біля мого крісла — і на екрані, під вочевидь прикрашеним зображенням Зої, з’явився фрагмент цікавого тексту.
— Яне, читайте уважніше.
Я швидко пробіг очима по рядках.
— «Підборіддя подвійне, щоки товсті, усе обличчя блищить від жиру, очі вибалушені, як блюдця, а навколо очей такі заслони жиру та м'яса, як високі дамби на річці По. Ноги теж далеко не худенькі, такі ж і всі інші частини тіла. Я ніколи не бачив настільки кумедної й огидної особи, як ця ярмаркова блазниха». Луїджі Пульчі, звіт від 1472 року.
Опис дуже точно підходив до тієї бабеги, яку я бачив у лісі й від якої втік.
— Ну то що? Як ви гадаєте, чи високими були в цієї пані шанси вийти заміж за монарха? Начебто, нульові, так? Однак за монарха вона все ж вийшла. Але не за європейського, а за іншого — з тайги, з лісу біля боліт. У країні Моксель. Звали цього щасливця Іваном, він був великим московським князем під номером три. Зоя не мала виходу. Видати заміж таку гору м’яса можна було тільки заочно. Ватикан так і вчинив. Папа, мабуть, хотів поширити свій вплив на дикі землі на схід від Києва, але, з огляду на специфічну зовнішність нареченої, не надто розраховував на успіх. А Зоя розуміла, що отримала єдиний шанс стати дружиною пристойного чоловіка у відповідному статусі. Щоправда, опинившись у комариних лісах на берегах річки Мокви, вона одразу ж пошкодувала про свій вибір. Та було пізно. Шлюб із неосвіченим вождем безжальної людської суміші монголів та угрів був квитком в один кінець. Її вже перейменували в Софію. Тепер вона обмірковувала, як наблизити Європу до Московії. І не знайшла нічого ліпшого, як вигадати легенду про Третій Рим. Нібито місто на березі річки Моква мало стати продовженням Візантійського царства, а отже, й Риму, де Зоя прожила найкращу частину своєї біографії. Вона втовкмачила чоловікові ідею про той «Третій Рим» — і цар нею загорівся. Але щоб гілки генеалогічного древа зв’язали Івана з цивілізацією, треба було підробити коріння. Бо ж родичами візантійців були київські князі, а не московські. І тоді Зоя зі своїми духівниками розробила хитрий план, як «відродити» спорідненість. Вона заявила (через них, звісно), що московити — це насправді нащадки давніх киян, які втекли зі спаленого монголами стародавнього стольного граду. Зоя торгувала історією, як власним титулом — легко, нахабно й самовпевнено. І, знаєте що, Яне? Здається, у неї вийшло.