Андрій замовк на мить і, багатозначно подивившись на мене, сказав:
— Листи. Її одкровення. Її ідеї.
Стародавні папери, які передав мені Коля Бурят, і були тими самими листами Софії Палеолог. Вона писала їх своєму братові Мануїлу, обговорюючи з ним план найбільш зухвалої та масштабної фальсифікації, яку тільки знала історія. Бурят просив мене напам’ять вивчити текст. Він розумів вибухонебезпечну цінність рукописів константинопольської царівни і московської цариці. Як там у неї сказано? «…І я вирішила зробити щось неймовірне… Я буду брехати і заплутувати слід, як нічна кішка. Заради мого власного порятунку. І ти мені, брате, повинен допомогти…»
— Це все загальні слова, Андрію, — зауважив я. — Неможливо, ґрунтуючись на листах, довести, що існував якийсь грандіозний план, на виконання якого пішло шістсот років.
— Можливо, — відповів Лелека. — Давайте поміркуємо. У вас частина листування, адресована Мануїлові. Чи є у вас відповіді брата Софії?
Я знизав плечима. Де ж їх узяти?
— Але вони десь мають бути.
— Тоді де вони, Андрію? Можливо, у ваших словах є зерно істини. Але свідчень того, що всі ідеї товстухи були втілені в життя, немає. Я повністю пам’ятаю текст листів, які лежали в моїй торбинці, — і там жодного слова про те, що відповідь на ці геть божевільні тексти візантійської принцеси була.
— Була, Яне, відповідь. Була.
— Не було, — я починав нервувати і втрачати терпіння.
— Послухайте, Яне. Ви до кінця не розумієте, як працює людська думка. Зараз ми запустили у вашій голові дуже незвичайні процеси. Настільки незвичайні, що вам би позаздрив будь-який науковець. Я, наприклад. Ваш мозок почав працювати удвічі ефективніше, ніж до того, як ми підключили до вас апарат. Але, ці, як ви говорите, дроти, потрібні не вам, а нам, — щоб контролювати процес. Ми зробили вас більш досконалим.
Вони в мені колупалися — і щось змінили! Як мені було не розлютитися?
— А мене ви запитали, чи хочу я цього? Мені нема жодного діла до вашої досконалості. Я хочу бути звичайною людиною.
Наступний раунд наших суперечок мав пройти на підвищених тонах. Але професор цього собі не дозволив — і несподівано повернув нашу розмову геть у інший бік.
— А як ви гадаєте, Яне, де б ви опинилися, якби ми вас не притягли сюди?
— Де? — я не тягнув із відповіддю, а виголосив її швидко й чітко. — У Ростові, звичайно. У підвалі Козія. У кращому разі. А в гіршому…
— У вас не було варіантів, Яне. Вас звідти збиралися транспортувати в Москву. Звісно, мандрівний скоморох навряд чи цікавив когось у Москві. Але листи, які цей скоморох тягав за собою, цікавили дуже й дуже. Значно більше, ніж контроль над бунтівним містом. Авжеж, повернення Ростова — потужна мета. Але повернення під московський контроль усієї території імперії, що розпалася, — більш ласий шматок. Повторюю, йшлося саме про відновлення імперії. Ми цього допустити не могли.
— Тобто ви мене звідти витягли, професоре?
— Не я, звісно. Я всього-на-всього веду кілька напрямів у нашому інституті, серед яких, як не дивно, історія і психологія. Рішення забрати вас звідти прийняли інші люди.
Точніше, одна людина. І, до речі, ця людина заради вас мало не поламала всю систему нашого стеження за Диким Полем.
Листи, таємнича людина, яка прийняла ризиковане рішення… Суцільні загадки, хіба ні? Думки мої плуталися, і в логічному ланцюжку, який розмотував переді мною Андрій, я перестав бачити окремі ланки.
— Стривайте, професоре Лелека, а до чого тут друга частина листування?
— Я думаю, вона знаходиться там, куди вас збиралися відправити. Можливо, у тих людей, які чекали на вас у Москві, є листи брата Софії Хомівни. І там містяться чіткіші думки про, так би мовити, переформатування дикого царства.
Я згадав, як чоловік з екрана в підвалі Козія сказав Капсюлеві: «Наглядай за блазнем, Армене». Він мав робити це до прибуття транспорту. «Привезіть мені цього», — казав отой тип у сірій уніформі. Так, вони хотіли перевезти мене у своє лігво. Професор каже, що в Москву. А що могло статися зі мною в Москві, невідомо.
— Відомо, — сказав Лелека, коли я вголос повторив свої сумніви щодо доцільності мого переміщення в білокам’яну столицю цариці Софії, яка дивилася на мене з великої пласкої панелі: ліворуч — глузлива, праворуч — серйозна.