— А знаєте що? — раптом підморгнув мені Андрій. — Як говориться у старій приказці, «щось було, щось буде, той, хто любить, не забуде». Вихід є. У будь-якій незрозумілій ситуації шукайте жінку. Я так роблю ось уже шістдесят років.
Я повернувся було до Наталочки — цілком упевнений, що вчений має на увазі саме її. Але Наталочка лише здивовано повела гарною чорною бровою. І цієї миті нечутно від’їхала вбік панель вхідних дверей у лабораторію. На порозі стояла молода вродлива жінка в легенькій сукні. Тонка, як вишукана квітка, вона була одягнена дуже просто, але саме ця позірна простота і привертала увагу. Жінка всміхалася — наймилішою усмішкою, яку я тільки бачив.
— Це вона, Яне. Вона вирішила вас урятувати. І вона ризикувала не лише всією нашою системою спостереження за вами, жорстокими дикунами, а й собою. Вона була готова віддати своє життя заради порятунку вашого.
Неймовірно! Це просто дарунок долі. Неможливо, щоб таке сталося. А може, я сплю? І в мене, сонного, товста огидна тітка намагається забрати свої листи у прифронтовому гаю? А, здогадався. Усе, що відбувається зі мною, схоже на сон. Я заснув усередині власного нічного кошмару. Спочатку опинився в підвалі Козія. Потім знепритомнів і побачив себе в Україні. Заснув у кріслі професора й потрапив у ліс на підступах до столиці колишньої імперії. Один сон, вставлений в другий, а потім — у третій. Як розписна матрьошка. Це могло бути найпростішим поясненням мого стану. Я її знав. І водночас не знав про неї нічого.
— Це сон? — запитав я обережно знайому незнайомку.
— Ні, мій любий Яне, це все — реальність, — відповіла вона, простягнувши мені руку.
Її долоня здавалася теплою й ніжною, та ледь стиснувши її, я відчув невеличкі горбики мозолів. Саме вони змусили мене повірити, що це — не сон. Оця мила дівчина могла бути жорсткою й невблаганною. Про що найкрасномовніше свідчили її руки. Звісно, вона. Ніяка Софія Хомівна, витягнута з моєї підсвідомості в лабораторному сні, не змогла б заповнити пустоти в душі так упевнено, як ця незвичайна красуня.
— Іскра, — сказав я.
Вона хотіла щось відповісти, але її випередив професор.
— Не Іскра, мій дорогий, — сказав Лелека. — Іскри більше немає.
— Софія, — стримано усміхнулася дівчина. — Іскра лишилася там.
І вона невизначено махнула в бік дверей. Неначе напевно знала, в якому напрямку знаходиться Стіна.
Розділ 14. Річка Суботнього дня
— Тут, до речі, теж колись стояла стіна. Прямо за цією вулицею.
Ми йшли з нею вздовж старовинних фасадів, оздоблених ліпниною. Будинки лукаво підморгували вечірнім світлом високих вікон. У нічному небі горіли зірки. Здавалося, видатний декоратор надійно прибив небосхил золотими цвяхами, і їхні яскраві капелюшки поблискували, відображаючи вуличні ліхтарі.
— Тут князь Ярослав викопав цілий вал, і згодом, коли місто розрослося, уздовж старої лінії укріплень звели перші будинки. А тепер, бачиш, чудова тиха вулиця.
— Цікаво, тут завжди вечорами так багато людей? — повернувся я до супутниці.
— Сьогодні, кажуть, місячне затемнення. Люди вийшли подивитися, — її відповідь мені здалася невизначеною.
Народ на вулиці неспішно прогулювався. Уздовж будинків тяглися дерев’яні навіси, під якими стояли легкі білі столики. То тут, то там сиділи веселі молоді пари. Ось юнак, притримуючи руку дівчини, щось шепоче їй на вушко. А он інший хлопець смішно кривляється, розповідаючи якусь історію. У нього в руках дві виделки; він наколов на них дві невеликі булочки й соває їх по тарілці — і виделки, наче ніжки кумедної істоти, танцюють незвичайний танець, викидаючи такі колінця, яким міг би позаздрити будь-який скоморох. Навіть я. Ну а я… я заздрив сам собі. Я йшов із найкрасивішою дівчиною в світі вулицею найкрасивішого міста у світі. Мені хотілося жартувати і сміятися, як ці хвацькі хлопці, але почуття гумору зрадило мене. Відчувши мою ніяковість, дівчина говорила сама. Вона розповідала про місто моєї мрії. Про Золоті Ворота, про князів. Про попелище, на яке не раз його перетворювали загарбники. Про відродження, що наставало щоразу, коли надія випаровувалась, як перегороджене греблею русло річки.
— Скажи, Іскро, а де всі ті, хто був із нами в бункері Козія? — перебив я її оповідь. — Де фермер, де Ванько з Іринкою, де Коля з Олею? Вони залишилися там? Чи їх забрали?
Здається, моє запитання їй не сподобалося. Над чорними тонкими дугами її брів на мить з’явилися зморшки, але тільки на мить.
— Добре, що ти не хвилюєшся про Капсюля, — не надто привітно сказала вона. І я зрозумів, що на все свій час. Що колись вона розкриє мені всі таємниці.