— Усі, крім Капсюля, живі. Поки що це все, що я можу сказати.
Ми не були схожі на закоханих. Лінії мого життя, в якому могли вміститися аж два її життя, занадто глибоко прорізали зморшками моє обличчя. «Що це вона з батьком гуляти вийшла?» — так, напевно, думали прудкі ставні хлопці, кинувши один лише погляд у бік дивної парочки. «Ну й нехай дивна», — говорили мені очі з пустотливими іскорками. Вона була зі мною. Вир подій, у якому ми опинилися, міг би звести з розуму будь-яку іншу людину на моєму місці. Ні, не хочу про вир. Хай це називається словом «калейдоскоп». Маленькі барвисті скельця миготять у дзеркалах, тішачи око випадковими поєднаннями кольорів.
— А хочеш, я покажу тобі, де тече твоя річка?
— Скоморох, — здогадався я. — А хіба ця річка насправді існує? Я вже було зневірився в цьому.
— Не хвилюйся, річка на місці, — сказала дівчина. — Але, думаю, тебе здивує те, як вона зараз виглядає.
Софія завела мене в каньйон між висотними будинками поруч з досить жвавою вулицею. Магістраль була багатоярусною. Нижнім ярусом їздили порівняно повільні самохідні пристрої. Але чим вище піднімався мій погляд, тим складніше було встежити за рухом абсолютно неймовірних творінь тутешніх техніків. Схожі на сигари блискучі тіла проносилися повз нас майже нечутно, лише обдавали струменями теплого вітру. Я міг би нескінченно спостерігати за тими чудесними машинами, але Софія взяла мене за руку й потягла за ріг високої, як скеля, будівлі, що перетворювала невелику вулицю на каньйон.
Будинки ліворуч і праворуч навряд чи були більшими за ті, які я бачив у Ростові. Різниця полягала лише в тому, що тут із вікон не стирчали іржаві обрубки пічних смердючих труб, а по стінах не розповзалися врізнобіч чорні гнильні плями. Фасади будинків на цій вулиці були пофарбовані в різні кольори. Зелений, пурпуровий, синій — усі відтінки веселки, та ще й кумедно підсвічені вивісками магазинів та кав’ярень. Тут, як не дивно, нам зустрілося не так багато перехожих. Барвистий каскад вогнів відбивався в очах Софії. Але штучна палітра все ж не могла затьмарити собою пустотливе природне світло, яке вони випромінювали в будь-який час доби.
— Річка тут, — сказала загадково Софія. Вона вичікувально дивилася на мене.
— Де це «тут»? — перепитав я.
— Під твоїми ногами.
— Як це? — не зміг я приховати подиву. Я справді не розумів, де ж тут річка.
— Річка Скоморох зашита в камінь. Її русло було занадто химерним і заважало розкреслити місто на квартали. Скоморох спочатку стали називати струмком, потім хотіли повністю засипати й осушити. Але все-таки у правителів міста на це не піднялася рука. І Скомороху дозволили бігти своїм шляхом. Він і біжить. Прихований від чужих зайвих очей, тече своїм звивистим руслом, ніби порушуючи всі закони води.
— Він тече під нами? Усе-таки тече? — запитав я наполегливо. — А до нього можна спуститися?
Софія-Іскра ненадовго замислилась і ствердно кивнула. Вона повела мене до металевого люка серед тротуару. Його давня іржа на чисто вимитій вулиці центрального району одного з найкращих міст світу виглядала, м’яко кажучи, дивно. До кришки люка була приварена ручка. Дівчина не змогла підняти її самотужки.
— Дай допоможу, — схопився я за ручку, крекчучи.
Рідкісні перехожі з подивом зиркали на нас. Хтось посміхнувся, хтось покрутив пальцем біля скроні, але ніхто навіть не спробував зупинити. І через три хвилини наших спільних зусиль кришка зрушила з місця. Під нею виявилися вузькі сходи, що губилися в темряві.
— Як у Козія. Ну скажи, що ні? — підморгнула мені Софія.
Я не відповів. Схожість була занадто очевидною.
Вона пішла першою, освітлюючи дорогу портативним ліхтариком. Звідки він у неї взявся? Поки спускалися, дівчина розповіла, що відразу після того, як річку загнали в підпілля, склепіння не витримувало навантажень. В асфальті з’являлися такі діри, що в них іноді провалювалися навіть машини.
— Тихі, але примхливі, — звучав попереду голос Софії, — її води часто підмивали кам’яні конструкції, наче не погоджувались із цим незаслуженим ув’язненням. Маленька, однак пристрасна річечка.
«Річечка-чічечка», — заримував я подумки, майже рефлексивно, закінчення фрази. А тимчасом сходи закінчилися. За ними був вузький прохід. Іскра-Софія, не роздумуючи, зайшла в темну нішу.
Я чув річку. І ловив слова Софії з темряви:
— Ти не уявляєш, скільки разів я спускалася сюди. Перед тим, як вирушити за Стіну, ми тут часто тренувалися в орієнтуванні. Але щоразу ця річка мені здавалася нереальною. Як легенда. Схожа то на Стікс, то на Самбатіон, який виявляв свою течію тільки щосуботи. Знаєш про це?