Я знав. Легенду про Суботню річку Самбатіон, за якою ховаються десять загублених колін ізраїльського народу, я чув од свого вчителя. Коля Бурят іноді називав Київ напівжартома Самватасом. Я думав, це він по-грецьки говорить. А Коля, між тим, пояснював, що Самватасом столицю русинів називали давні євреї. На честь річки втраченого народу.
— Цілком можливо, що друге ім’я цієї річки — Самватас. Річка втраченого народу. Чому б і ні? — міркував я.
Але голос із ніші перервав мої міркування.
— Іди до мене, — покликала вона.
Я послухався.
Це була зовсім не ніша, а хід, який продовжувався тунелем. Цегляні склепіння нависали над швидким струмком, затиснутим між двома вузькими тротуарами. У плямі світла від ліхтарика раз у раз поблискували овальні спинки підземних комах.
— Ось така вона, набережна річки Скоморох, — посвітивши на воду, сказала Софія. — Чи ти думав, що колись прогулюватимешся з дівчиною вздовж підземної ріки?
Серце билося так, немов хотіло вистрибнути назовні. Пальці тремтіли. Здавалося, що всередині мене перекочується кульова блискавка. То вгору, до пересохлого горла. То вниз, туди, де ховаються давні бажання.
— А чи знаєш ти, що, згідно з давніми знаннями, під час місячних затемнень слід уникати близькості? — слова зривалися в мене з губ, бо треба було щось говорити.
— Чому це? — прошепотіла Іскра.
— Близькість — це збудження, а в такі дні треба бути стриманим.
— Я постараюся, скомороше.
Вона тихо засміялася. Я взяв її за руку і притягнув до себе. Потім різко притиснув до холодної, як лід, стіни.
— Не боїшся, що тарган на голову впаде? — глузливо шепнула вона мені на вухо, навіть не намагаючись чинити опір.
Я нічого не боявся. Річка тихо дзюрчала по гладких, відшліфованих часом, кругляках. Краплі конденсату зривалися з низького склепіння й бризкали мені за комір. Я вп’явся в її губи, як замучений спекою в пустелі подорожній припадає до краю відра біля випадкового колодязя. Та, як і міфічний Тантал, я не міг угамувати своєї спраги, хоч, на відміну від давньогрецького царя, цілком міг дотягнутися до об’єкта своєї пристрасті.
Мені стало чомусь байдуже, що я зараз там, де мріяв би опинитися будь-хто зі скоморохів Дикого Поля. На березі цієї річки в давнину відбувалися обряди, зрозумілі лише посвяченим. Кожен жест, кожне слово, вимовлене тут, мало особливе значення. Але все це — в минулому. Час і місце втратили сенс. Сенсом для мене стала дівчина з подвійним ім’ям, готова відкрити мені себе. І вибухнути зсередини кольоровим феєрверком тієї миті, коли і плоть наша, і кров, і енергія з’єднаються в одну безформну сяйливу хмару. У самісінькій середині тієї хмари пульсує вогнем і виблискує щось дуже важливе. Найважливіше на світі. Заради нього весь наш світ рухається по колу, підкоряючись небесним незбагненним законам. «Тепер я знаю, навіщо ти назвала себе Іскрою», — сказав я їй подумки. «Я не називала себе, я і є Іскра», — відповіла вона мені силою думки, впившись своїми губами в мої. «Хіба ти не бачиш, що я — одна суцільна Іскра, яка пропалює наскрізь?» Я бачив це. І, плавлячись у гарячій плазмі її феєрверка, відчував, як із мене, наче луската шкура старого змія, сповзає стара зморшкувата плоть. А під нею відкриваються сильні руки з напівпрозорою рожевою шкірою, натягнутою на кулястих м’язах. «Давай, давай, давай, давай», — квапила мене вона. І я, стоячи на вузькій кам’яній набережній древньої річки, слухняно рухався туди, куди вона мене кликала. Я проривався вперед і вгору, рахуючи її феєрверки. Вони розсипалися і дражнили мене. До тієї миті, поки з мене врешті не вилетіла вогненна куля. Вона досягла центру хмарності і, з’єднавшись із пульсуючою іскрою, щасливо вибухнула переможним салютом. Тіні минулого відступили. Потік річки кинувся в невизначеність майбутнього. Ми з Іскрою були тут і зараз. Чи це вже інша жінка? На ім’я Софія? Софія в перекладі з грецького «мудрість». Іскра — це спалах. Полум’я, яке спалахувало всередині мене, було мудрим. Воно саме, без підказок, знаходило дорогу до центру напівпрозорої хмари. І в цієї хмари був солоний присмак. Щастя, виявляється, буває трохи солоним.
— Мені здається, що все найголовніше у нас із тобою відбувається в підземеллях, — сказала Софія згодом.
Ми лежали в моїй кімнаті, виділеній турботами професора Лелеки на шістдесятому поверсі величезного ділового центру неподалік від закутої в камінь річки Скоморох. Під нами тихо, як генератор у пустелі, гуло велике місто. Звуки транспортних засобів, що пролітали і пропливали на вулиці — порівняно з ними барбухайка фермера виглядала музейним експонатом, — зливалися в розмірений гул.