Її шкіра, здавалося, мерехтіла таємничим вогнем, як мармур античних скульптур, коли на них падає місячне світло. Тільки цей білий матовий блиск був теплим. Голі високі груди підіймалися й опускалися в такт спокійному диханню. Мені хотілося торкнутися її сосків — невеликих, ідеально круглих. Але я не торкався. Я був у півсні, і мені здалося: якщо я це зроблю, то сон зникне, а з ним і ця чудова краса. Найсокровенніше бажання не має збуватися повністю, щоб відчуття присутності не втрачало гостроти. Ковдра лежала на її стегні, відкривши округлі потаємні лінії тіла. І я згадав нашу з нею першу зустріч. Біля Стіни. Коли вона мало не застрелила мене, а потім змусила нести важенну протитанкову рушницю. Тоді з неї сповзло потворне маскування — і відкрилися прекрасні форми. Тоді вона була так само оголена до пояса. Як зараз. І все ж… як їй удавалося тягати ту рушницю самотужки — до того, як вона зустріла мене?
Я відчував її подих у себе на грудях. І дихання міста — за величезним панорамним склом. Нічні вогні мегаполіса виблискували так, наче були продовженням солоного феєрверка в підземеллі, біля затаєної ріки. Ніщо більше не розділяло мене й цю дівчину. Ми були двома половинками одного цілого.
— Як мені тебе тепер називати? Софія? Іскра?
— Як хочеш. Якщо це для тебе має значення.
— Ти для мене іскорка на ім’я Софія.
Вона тихо засміялася й поцілувала мене у плече. Гра слів їй сподобалася.
— Дивно, — розмірковував я. — Ми говоримо з тобою однією мовою. Нам не треба пояснювати одне одному одні й ті ж поняття. Ми народилися по різні боки Стіни. Але ж ми такі близькі. І наші народи теж близькі. Навіщо нам бруд і війна? Сваритися, воювати, стріляти одне в одного — навіщо нам це? Ми ж брати.
Я думав, що сказав саме ті слова, які потрібно було сказати. Але помилився. Реакція дівчини була несподіваною. Вона схопилася й, відкинувши ковдру, зробила крок у бік вікна. Світло нічних вогнів окреслило її силует, прекрасний, як давньогрецька статуя. Сама досконалість. Жодної вади. Але це була досконалість холодного каменю. Софія кудись зникла. І замість неї я знову побачив безжальну незламну Іскру.
— Брати, кажеш? — тихо промовила вона, дивлячись у вікно.
Я мовчки кивнув, ніби вона спиною могла відчути мої рухи в нічній напівтемряві. Можливо, так воно й було.
— Ти чув коли-небудь ці слова?
Вона вдихнула повітря й на видиху прочитала чотиривірш:
— Ще не вмерла України ні слава, ні воля,
Ще нам, браття-украінці, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.
Вірші були простенькі, але задерикуваті. Схожі на вигуки солдатів на марші, коли вони відбивають ритм кроків, щоб дорога здавалася легшою й коротшою.
— Я раніше їх не чув, Іскро, — мій професійний коментар не змусив себе довго чекати.
— Ці вірші написав один дуже талановитий хлопець, прямо на студентській вечірці. Давно. Дуже давно. А потім студентський віршик став гімном України. Моєї країни. Ви себе називали старшими братами. Брати з вашої країни спочатку насміхалися — і з віршів, і з автора. І з країни, яка обрала ці наївні рядки своїм головним символом. Ну, звісно, тут є з чого посміятися. Мирна селянська країна, в якій хати, вкриті соломою, вважали за краще ставити скраю, а люди з простакуватою хитринкою на чуже не заглядалися, але й свого не віддавали. Селянський розум як форма національної самосвідомості — це ж смішно в масштабах імперії. Але й небезпечно. Коли моя хата скраю, мені ваша імперія й даром не потрібна. Це взагалі інший вимір.
— Так, а до чого тут брати чи не-брати? — поцікавився я у грецької статуї.
— До чого?
Вона повернулася до вікна спиною й сіла на підлогу, обнявши руками круглі дівчачі коліна. Поклавши на них підборіддя, вона почала говорити дуже тихо — так, наче це й не мені були адресовані її слова. Ну а я змушений був прислухатися до того, що вона говорить, і не пропустив жодного слова.
— Мене виховувала бабуся, дуже сильна і владна жінка. Бабуся була неформальним главою родини. Вона до глибокої старості лишалася в центрі уваги. Здавалося, світ обертався навколо неї. Вона забезпечувала світовий порядок. Була нашим законом всесвітнього тяжіння, який неможливо ні скасувати, ні проігнорувати. Справжній диктатор. Якщо керувала, то сподівалася побачити результат своїх розпоряджень. Якщо жартувала, то з її жартів мали сміятися всі. Але й у цієї Залізної Леді були слабкі місця. Точніше, одне. Щоразу, коли звучав гімн України, моя бабуся намагалася знайти таке місце, щоб ніхто не бачив її обличчя. Вона плакала. Вона нічого не могла вдіяти з собою. Не могла зупинити емоцій. І тому вважала за краще бути непомітною, коли її проривало на ридання. Можеш собі уявити? Ні, напевно, ти не зможеш. Це для тебе складно.