Замість того, щоб розшифрувати, чому це для мене має бути складним, Іскра продовжувала свою монотонну розповідь:
— Зовсім недавно я дізналася, чому вона так плаче. Вона допомагала українській армії. Якраз тоді, коли дорогі наші старші брати відірвали від нас східні землі. Не патронами, звісно, допомагала, а продуктами. Перші мобілізовані солдати нагадували безробітних будівельників: у дешевому камуфляжі, завжди втомлені й голодні. Вони стояли під Донецьком, якраз там, де зараз інститут професора Лелеки. Дуже близько від станції транснаціонального експреса. Бабусі до солдатів було недовго їхати, адже вона жила на околиці Донецька, поруч із аеропортом. Перед кожною поїздкою вона влаштовувала на кухні справдешній мартенівський цех. Усе палало, варилося, пеклось, і від мішанини різноманітних запахів ішла обертом голова. Коли все було готове, вона вантажила результати своєї кулінарної праці у старий автомобіль і везла до першого українського блокпоста. І там починалося справжнє свято. Але окупаційній владі це дуже не сподобалося. Бабусю піймали й посадили до в’язниці. «Кинули на підвал», — як називали цю процедуру брати. У підвалі її щодня били. Троє кремезних мужиків. І, знаєш, перед тим як почати бити, вони замотували її в синьо-жовтий прапор і вмикали ось цю мелодію. Гімн. «Ще не вмерла України і слава, і воля!» Вони хотіли зламати її волю, хотіли, щоб моя бабуся відчувала і фізичні, і душевні муки. А їй здавалося, що ці вірші написані про неї. І ті, що її катували, теж так думали, напевно. Вони були з місцевих, зрадники. Але ті, що ходили у них начальниками, були ваші. «Приїхали із залізом», — так про них говорили місцеві. «Ти ще не вмерла, тварюко? — реготали вони, як дикуни. — А ось ми зараз подивимося». І били по прапору руками, ногами, палицями. Доти, доки на синьому й жовтому тлі не проступало червоне. Бабуся намагалася не плакати, навіть коли вони арматурою цілили по свіжих ранах. Вона не хотіла дати їм насолодитися її болем та слабкістю.
Дівчина продовжувала розповідати про життя в Донецьку багато років тому. Я слухав її й уявляв деякі деталі. Судячи з них, тогочасний Донецьк мало чим відрізнявся від теперішнього Ростова. Софія розповідала, що інші страждали ще більше, ніж її бабуся. Люди з триколорними прапорами не терпіли людей із жовто-блакитними. Буває, що тварини одного виду не терплять інших. І намагаються їх знищити.
— Траплялися випадки, — стверджувала Софія, — коли деяким людям за жовто-синій стяг розпорювали животи, засипали туди землю і ще живими викидали з човна на середині річки.
На схід від Стіни мене такими розповідями ніхто б не здивував, але я був тут, і від цих слів мені стало ніяково. Хоча, правду кажучи, бабусина історія вразила мене значно сильніше.
— Били зазвичай години дві на день, і весь цей час звучав гімн. Десятки, а то й сотні разів поспіль. Потім її залишали в спокої. До ранку. До неї спускався лікар. Перевіряв, чи жива ще. А наступного дня трійця здорованів знову вмикала гімн. Тиждень бабусю мучили в підвалі. Потім вивели на центральну площу Донецька й, обмотавши прапором, прив’язали до стовпа. Запропонували перехожим робити з нею все, що вони забажають. І знаєш, що було далі? Стало ще гірше. Якщо в підвалі її били дві години, то на вулиці — з ранку до вечора. З невеликими випадковими перервами. У Донецьку тоді дуже багато різних садистів вешталося. Бабусю врятував один французький журналіст. Він почав Її знімати тієї миті, коли якась п’яна жінка штовхнула полонянку ногою. Та баба цілилася гострим підбором моїй бабусі в живіт. Француз дивом переконав охоронця відпустити бабусю. А потім вивіз її на територію вільної України. Туди, де прапорів ніхто вже не зривав. І де гімн України звучав тільки з нагоди урочистостей. Ось так. І все наступне життя моя бабуся плакала під гімн. Чому? Думаю, це були сльози, яким вона не дала пролитися в підвалі. Ті, що вона не виплакала тоді. Їх вистачило на все життя. Яке, втім, після цього було дуже щасливе.
Мені б змовчати. Але я занадто розслабився в цьому місті, де, як у древніх п’єсах часів пізньої імперії, добре боролося зі ще кращим.
— А до чого тут брати, я так і не зрозумів, — мої слова самі собою повисли в повітрі.
— Ні біса не зрозумів? — вилаялася дівчина.
— Ні біса, — посміхнувся я.
— Ну якщо так, то тобі марно щось пояснювати.