Я хотів було почати просторікувати, що в нашому неосвіченому світі рідко пояснюють складні речі, і що нова реальність за Стіною обернулася для мене непростим досвідом. Але поки я добирав слова й бекав вигуками, Іскра підняла з підлоги свою сукню. Тонка смужка трусиків уже була на ній. Я не встиг вимовити й півслова, як вона одяглася й вислизнула за двері.
Ну чому я такий бевзь! Старий самовпевнений бевзь. Щойно тримав у руках найвродливіше створіння, яке зустрілося мені на шляху геть випадково, і от воно, як пташа з клітки, вислизнуло в ніч.
Я впав на ліжко й раптом почув дзвінок. «Повернулася», — майнула в мене радісна думка, і я підскочив до дверей. Але то була не Іскра, а зовсім інша дівчина в білій сукні. Покоївка.
— Ваша гостя попросила передати, що чекає на вас завтра на вулиці Володимирській. Приблизно о дев’ятій. Каже, ви знаєте, де.
Двері зачинилися. Іскра чекатиме на мене в будівлі тутешньої спецслужби. В архіві. Це єдине місце, куди мене могли пропустити без неї. Отже, не все втрачено. Ми ще попрацюємо з нею. А там, де спільна робота, до кохання — півкроку. «А втім, чи випадковою була наша перша зустріч біля Стіни?» — слимак смутного сумніву підточував колони самовпевненості, на яких я зводив храм свого ставлення до дівчини з двома іменами.
Ледве дочекався ранку. А коли він нарешті змінив штучне нічне світло за вікном справжнісіньким сонячним, я швидко прийняв холодний душ і, навіть не просушивши до кінця залишків своєї сивої шевелюри, вийшов із затишного номера. Прозорий ліфт, який віз мене вниз, давав змогу помилуватися містом. Але мені було не до краєвидів.
Ішов пішки. До зустрічі була ще ціла година. Взагалі-то мені кортіло якомога швидше подолати відстань від ділового центру до Володимирської вулиці. Але пробіжка зайняла б не більше, ніж півгодини. А міський транспорт домчить навіть хвилин за п’ять. Треба було потягнути клятий час. Тоді як дуже хотілося, щоб він летів стрілою. Щоби промчав і не залишив сліду в пам’яті. Невблаганний час зазвичай підганяють юнаки і просять почекати старці. Ця дівчина, Іскра, перетворила мене на неправильного старця. «Гей, Яне, — осмикнув мене внутрішній голос. — Ану поглянь на себе, старий ти шкарбун. Пізно вже тобі лазити по підземеллях. Не намагайся осідлати мить». Але я не слухав самого себе, а намагався таки зупинити ту мить. Зробити неможливе можливим.
На зустрічі в головній конторі спеціальної служби Софія була привітна, але говорила досить сухо, без жодних емоцій. Тримала дистанцію, як санітарну зону. До того ж так уміло, що ніхто з її колег не зміг би запідозрити якихось таємних стосунків між нами. Та й які можуть бути стосунки між скоморохом з-за Стіни, людиною без минулого й майбутнього, і вродливою дівчиною, одним із найбільш здібних агентів секретної служби? Нічого особистого, тільки спільна справа.
Усе, що я дізнався про неї за кілька годин того вечора, не могло вміститися навіть у трьох грубезних книгах із моєї торбинки. «Але якщо не надто деталізувати, — сказав я собі, — то її історію можна втиснути в один абзац». Сказано — зроблено. Отже, її звали Софією. Вона говорила кількома мовами. Чудово володіла багатьма видами зброї — і старовинної, і найперспективнішої. Яскравий позивний «Іскра» вибрала собі сама. Була агентом секретної служби, що часто відправляла своїх людей на території на схід від Стіни. У наші краї таких агентів засилали з однією лише метою — спостерігати за нами і не допускати руйнування оборонних споруд, якими Україна відгородилася від дикунів. Після тривалої війни й розпаду Імперії виснажена Україна взяла на себе зобов’язання ніколи не перетинати лінію, вздовж якої звели Велику Стіну. І те ж саме пообіцяли світовій спільноті лідери різних угруповань, що утворилися з недогризків імперської армії. У військовій тактиці часто використовуються «секрети» — таємні спостережні позиції, які в разі чого мають першими виявити просування супротивника до основних укріплень. Відповідно до початкового задуму, Софія грала роль такого військового «секрету». Але незабаром стало очевидно, що розрізнені банди Дикого Поля починають перетворюватися на армію. Одного разу армія зі сходу мало не знищила Україну. Аби попередити загрозу нового нападу, Софію відправили до «кротів». Тут вона познайомилася з видатним — по-своєму — персонажем бандитської вольниці Арменом Погосовим. Мавпієм на прізвисько Капсюль. Капсюль «здетонував» від Іскри. Вона розкрила йому всі таємниці свого чудового тіла, а він відчинив перед нею двері небачених тамтешніх можливостей, за якими відкривався шлях до вершини ієрархічної структури «кротів». Іскра здійснювала свої снайперські рейди так, як вважала за потрібне. Ніхто не втручався в її справи. Навіть головний «кротівський» бандит Рябий. «Кроти» думали, що, збиваючи «дрони», вона працює виключно на них. А насправді вона намагалася залишити козаків без всевидящих очей тільки заради того, щоб ті не зазирали за високий гребінь Стіни. Козаки, на думку її керівництва у спеціальній службі, були більш грізною силою, ніж «кроти». Весь світ був переконаний, що козакам у спадок дісталися найостанніші розробки зброї масового ураження, якими гарячково займалася Імперія напередодні свого розпаду. І, ось, візит у підземелля отамана Козія зруйнував усі уявлення про Дике Поле. І дронами, і невидимою токсичною артилерією, що плюється вогняними кулями, володіє третя сила. Вона вдало посварила козаків і «кротів», розширюючи територію свого панування. І я, нікому не відомий беззбройний скоморох, був їй дуже потрібен. Точніше, цій третій силі потрібні були листи Софії Палеолог. Тому Іскра прийняла — як вона вважала — єдино правильне рішення: Капсюля — знищити, мене — доставити в Україну. Саме для цього кордон Дикого Поля вперше з моменту спорудження Стіни перетнув бойовий гелікоптер. А далі — суцільні загадки.