Чому всім потрібен саме я? Чому тим загадковим чоловікам в уніформі, що дивилися з екрана, потрібні були не тільки листи Софії Хомівни, але і я сам? Ніхто не зміг би відповісти. Знаю тільки, що нічого доброго там мене не чекало. Але й тут, у комфортному та безпечному місті, я залишався гостем. І хоча до мене ставилися як до гостя важливого, я постійно відчував, що мені щось недоговорюють, і це було неприємно. Бо там, де є мовчазна змова таємниць, дрібних та великих, ти завжди будеш чужаком. От чому мені ніхто досі не сказав, де поділися четверо дітей і фермер? Я питаю, де вони, а мені у відповідь одне й те саме: скоро дізнаєшся. Іскра нічого не сказала з цього приводу навіть після того, як ми стали з нею близькі на березі таємничої ріки. І згодом, у моєму номері.
— Мені незрозуміло, — жорстко сказав начальник Іскри, — навіщо їм ці папери.
— Давайте спочатку розберемося, навіщо вони нам, — уточнила його норовиста підлегла.
Кілька присутніх у кабінеті людей одночасно зітхнули. Так, наче вони репетирували це зітхання, щоб вийшло сумно, пафосно і синхронно. Я, Іскра-Софія та її начальник сиділи втрьох за низьким прозорим столом. Я дивився на ароматну пару над чашкою чаю і на свої коліна під самою чашкою. Мені було трохи ніяково. Інстинкт підказував, що ця чашка має впасти на коліна, і боровся з розумом. Троє серйозних чоловіків у чорних піджаках сиділи трохи поодаль, на шкіряному дивані. А над диваном висіло величезне полотно із зображенням якогось стародавнього, вже немолодого воїна, з булавою, верхи на коні. Чимось цей старий нагадував мальовничу версію отамана Козія в його лігві. Дуже схожий, майже немає сумнівів. Настільки схожий, що я готовий був повірити в потаємні двері і за цією картиною.
— Хто ці люди, босе? — кивнула Софія на людей у чорному.
— Дозвольте вас представити одне одному, — сказав начальник. — Знайомтеся. Це група аналітиків з міністерства закордонних справ. Це Софія, наш співробітник, довго працювала на території Дикого Поля. А це Ян, житель Дикого Поля. Він — власник тих листів, про які ми так довго говоримо. Ян за професією… м-м-м… він скоморох.
— Ага, — здивувалися люди в чорному, знову одночасно кивнувши головами. Один із них затримав погляд на мені:
— А я думав, що скоморохи існували тільки в давнину.
— Знаєте, — відповів я, — за Стіною час зупинився. І навіть повернув назад. Тому я — певною мірою — гість із дрімучої давнини.
Усі, крім мене, засміялися.
— На тому боці скоморохи виконують багатофункціональну роль. Розважають, лікують, навчають. Наскільки це можливо, — прокоментував начальник Софії.
— А-а-а, — кивнули чорнопіджачники з міністерства, — вони там працюють психоаналітиками.
Я не зрозумів, що вони сказали, але постарався не образитися на «психо-».
— Погляньте краще сюди, — перевів на інше начальник.
У стелі над столом відкрився потаємний люк. З нього донизу, сам собою, як за помахом чарівної палички, спустився екран. Але він не був схожим на екран у кабінеті професора Лелеки. Цей показував зображення об’ємними. На екрані з’явилася добре знайома мені масивна голова Софії Палеолог. Інстинкти дикуна змусили мене відсунути вбік чашку з чаєм, коли напівпрозора величезна голова присунулася мало не впритул.
— Я ж попросив налаштувати картинку! — крикнув начальник у простір, хоча, присягаюся, нікого й ні про що він не просив. Розміри голови відразу зменшилися до звичайних, а незабаром її змінила карта, схожа на ковдру з клаптиків.