— Перед тим, як пояснити суть явища, хотів би попросити пробачення за свою мову. Я так багато зараз пишу всіляких доповідей та звітів, що вже й сам починаю говорити, як робот. Знаєте, усі ці «безпосередньо», «зокрема», «також відомий як» стали моєю другою сутністю.
— А кажуть, шефе, що ви закінчили літературний інститут, — пустила шпильку шкодлива Софія. Вона, напевно, збиралася пустити ще одну, але господар кабінету так уважно подивився на неї, що дівчина проковтнула власний жарт.
— Ми вже звикли, — продовжив начальник, показуючи на зображення, — що Росія, яка становила загрозу всьому світу, розпалася на десятки територіальних утворень, квазідержав та племінних союзів. Миротворчі сили, що зуміли локалізувати найгарячіші вогнища протистояння між цими осколками імперії, добилися того, що планета уникла серйозної катастрофи. Вони взяли під контроль основні ракетно-ядерні об’єкти і продовжують їх надійно утримувати. Ми не знаємо, чи зможе спрацювати в разі чого стара ядерна зброя, але, я так розумію, ні в кого немає бажання перевіряти термін її придатності. Так?
— Так, так, — дружно кивнув «ансамбль дипломатів».
— Але в той же час, друзі, — продовжував начальник, — ми давно звернули увагу на несанкціоноване застосування унікального за своєю потужністю та можливостями озброєння — так званого «токсичного напалму». Ми вважали, що контроль над цим небезпечним засобом — у руках угруповання козаків такого собі Миколи Козія, більш відомого як отаман Козій. Наш агент — ось вона, перед вами — з’ясувала, що, хоча зброя іноді й працювала в інтересах козаків, повний контроль над нею здійснювали геть інші люди. Ми не знаємо, як вони встановили цей контроль. Але нам відомо, що в їхніх планах — відновлення імперії. Військова ситуація навколо Москви нагадує війну Червоної та Білої Троянд: усі воюють з усіма. Але тим, хто зараз контролює «токсичний напалм», удалося об’єднати кількох вождів у серйозний кулак. Якщо справа піде так і далі, то наступним етапом буде штурм ядерних об’єктів. Усі розуміють, чим це може обернутися?
— Звичайно, всі, — Софія озирнулася на присутніх. — Знову, як у чотирнадцятому. Або ми — їх, або вони — нас.
Трійця чоловіків на дивані так розхвилювалася, що шкіряні меблі під ними жалібно скрипнули.
— Ну, не так радикально, — постарався їх заспокоїти начальник. — Не відразу і не в усьому. Але ми, сподіваюся, навчені гірким історичним досвідом. Ми всі знаємо, що без нашої території їхня імперія не має жодного шансу на відновлення. А це означає тільки одне…
— …вони полізуть на Стіну, — закінчила замість свого шефа Софія.
У кабінеті враз стало тихо. Я був звідти, з-за Стіни. Мій народ жив там, потребуючи їжі, тепла, чистої води і навіть повітря. Бодай дещиці тих благ, які тут вважаються елементарними. Багато моїх співвітчизників були гідні кращої долі. Вдихати світанковий запах трави на березі Дніпра. Гуляти серед барвистих вечірніх вогників київських вулиць. Випадково торкатися руки якоїсь Софії або Наталочки… Я був би радий поділитися неймовірним краєвидом із мого вікна з кожним моїм співвітчизником. Але з кожним окремо. У жодному разі — не з усіма заразом. Подолавши гуртом гребінь Стіни, вони одразу ж переступлять і межі можливого. Усі разом, мої співвітчизники перетворять цю прекрасну країну на те, до чого вони звикли. На Дике Поле. А я втомився від дикості.
— Скажіть мені, колеги, — звернувся до чорних піджаків начальник Софії, — наші друзі на Заході розуміють ступінь загрози нашим цінностям?
Піджаки перезирнулися. Гмикнули. Заговорив найстарший і найтовщий.
— Наші друзі не думають про цю загрозу. Вони занадто впевнені у своїх миротворчих силах. До того ж слід бути чесними перед собою… Вони сподіваються, що ми самі впораємося.
Говорив він, без сумніву, дуже обережно. Не називаючи речей своїми іменами. У тому, як він підбирав слова, відчувалася його професія. Або вік.
— Говоріть, як є, Іване Олексійовичу! — обурився наймолодший із чорних піджаків. — Наші друзі взагалі не вірять у те, що хтось відроджує східну імперію. Вони впевнені: все, що на північний схід від Стіни, не становить серйозної небезпеки для Заходу.
— Усе, як завжди, — зауважив суворий господар кабінету. — А ви говорили з ними? Повідомляли наші аргументи?
— Багато разів, — підтвердив літній. — Мій колега має рацію. Але від нас, як і багато років тому, вимагають доказів. А що ми можемо довести? Те, що вони продовжують убивати один одного? І де ж у їхній перманентній бійні відшукати натяки на бажання повернути назад імперію?