Але вони не збрехали.
Начальник Іскри-Софії ляснув долонею по столу. Чашки жалібно брязнули.
— Яне, ми повинні вам заявити відверто. Ви маєте пробратися в серце колишнього центру з управління ракетними та космічними силами вашої розваленої імперії й зупинити того, хто хоче стати новим імператором. Будь-якими способами. Шансів мало. Швидше за все, це квиток в один кінець.
— Чи є в мене який-небудь вибір?
«А він знає, хто такі камікадзе?» — шепнув один чорний піджак іншому. Я вдав, що не почув.
— Так, є, — зітхнув начальник. — Можна, звісно, відмовитися й лишитися тут. Але це — не ваша країна, Яне. І вам ніколи не вдасться стати частиною її народу. Право бути тут своїм треба заслужити. А не витягти, як щасливий квиток у лотереї. Ви витягли. Тепер спробуйте сплатити цей борг. Домовились?
Неважко здогадатися, що я сказав.
— Йому потрібні помічники, — резюмувала Софія. — Без них ніяк не можна.
Перед нами розкинулася величезна зелена галявина. Ідеально підстрижена трава пружинила під ногами, аж просила роззутися. Софія так і зробила. Скинула босоніжки й побігла вперед. Її прудкі ніжки наче летіли над землею, ледь торкаючись трави. Вітер час від часу задирав на ній спідницю, і, якщо чесно, я заздрив його нахабству. Сонце просвічувало тканину тієї спіднички, і мені примарилося, що в його променях і сама дівчина стала наче напівпрозорою. Як грецька німфа, про витонченість якої марно мріяла колись інша Софія. Потворна жінка з чужої історії.
Але ні про історію, ні про потворність думати не хотілося. Ми вийшли до школи. Тут вона вважалася найкращою. І це відразу було видно. Будівля з барвистих панелей мала форму чаші. Усередині — спортивний майданчик. Зовні — акуратний газон. І подекуди товстелезні стовбури дерев. Дуби, липи і щось дуже екзотичне, малознайоме. Думаю, Коля-Бурят згадав би, як воно називається. Але не я. І не зараз.
Під деревами стояли лавочки з чавунними завитками. На відполірованих поколіннями учнів дерев’яних сидіннях то тут, то там лежали підручники, зошити, письмове приладдя в пеналах із яскравими малюнками. Діти в акуратній чистій формі — білий верх, чорний низ — снували туди-сюди. Одні гралися м’ячем. Інші жваво розмовляли. Треті апетитно жували бутерброди. Гул стояв, як у пташнику. Але він одразу ж припинився, щойно пролунав дзвінок. Один раз. Потім другий. А після третього сигналу гомін стих, і діти стрімголов помчали до овальних стін школи. Дисципліна, ти ба.
На зеленій галявині лишилося четверо.
— Як там тітка Галя, не знаєш, Яне?
Іринка єдина з чотирьох наших дітлахів, хто запитав про тітку Галю. Її округле, трохи пласке обличчя, обрамлене жорстким густим волоссям, зберігає генетичні сліди монголо-татарського ярма. Вони ховаються в куточках її розкосих очей, у стриманій міміці та небагатослівних репліках, з уривків яких так непросто скласти її історію. Не те, що непросто, а мабуть, неможливо.
— Не знаю, дівчинко, — чесно відповів я. — Ми сюди потрапили разом. Я і про вас дізнався зовсім недавно.
Вона пронизувала мене своїми уважними монгольськими очима. Оцінювала. Зважувала кожне моє слово.
— А чому ти питаєш про неї?
— Сумую.
Її пласке обличчя лишалося незворушним. Просто нуль емоцій. Туга за тіткою Галею була десь глибоко в надрах її східної загадкової душі. Кого люблять і кого ненавидять ці четверо, завжди було складно зрозуміти. Але Іринка — подвійна загадка.
Не можу пригадати, щоб у її стосунках із товстою ростовською тіткою була хоч дещиця теплоти, якої було б достатньо для ностальгії за Диким Полем.
— А я ось геть не сумую, — заявив Ванько.
Він метляв ногами і пристрасно поглинав шоколадне морозиво. Солодкі краплі падали на чорні штани зі стрілками — і він витирав їх вільною рукою.
— Припини жерти морозиво! — гримнула на нього Оля. — Застудишся.
— Не застуджуся, не хвилюйся, — пробурчав Ванько, але про всяк випадок змінив техніку пожирання ласощів — із відкушування на облизування.
— Він відкрив для себе морозиво, Яне, — похитала головою Оля. — Це було його головне відкриття за Стіною. Тепер він не заспокоїться, поки не зжере все.
— Припини, Олю, — штовхнув її Миколка. — Нехай робить, що хоче. Тепер ми вільні люди у вільній країні.