— От я й кажу. Вільна людина зжере все морозиво у вільній країні.
Я не впізнавав хлопців. Щось у них радикально змінилося. Раніше вони говорили інакше — грубо, примітивно. Зараз їхня мова стала більш осмисленою, образною. З ними стало цікаво навіть просто базікати. Оля непогано парирувала жарти. І підтекст її дотепів був якийсь геть інший. Не наш. Усього кілька тижнів в іншому світі — і вони, вочевидь, почали забували свій дім. Усі, крім Іринки, мабуть.
— Скажіть мені чесно, хлопці-дівчата, — спитав я, ставши лицем до лавки, на якій сиділа четвірка наших бешкетників, — хто з вас хоче повернутися назад?
Діти з подивом глянули на мене. Моє запитання застало їх зненацька. «Отже, ніхто з них і не думав про повернення», — здогадався я. От хіба Іринка…
— Слухай, Яне, — спробувала відповісти за всіх Оля, — подивися на нас. Подивися на наш одяг, — який він чистий. На плями від морозива не зважай. Глянь на мою зачіску.
Правда ж, вона гарна? У мене в кімнаті — запах фіалок, а не сморід протухлого їдла. Ми потрапили в казку, розумієш? А ще над ліжком у мене висить телевізор. «Три-Де». Ти знаєш, що таке «Три-Де»? Це об’ємне зображення. Я дивлюся його і наче сама перетворююся на принцес, красунь та фей. Це так, ніби щовечора я з однієї казки потрапляю в іншу, ще цікавішу. І ти хочеш відправити мене назад?
Вона не потребувала відповіді. Так само, як і я кілька годин тому не потребував пояснень дипломатів.
— Ну хіба ні, скажіть?
Оля повернула голову до хлопців, немов шукала в них підтримки. Підтримка не забарилася.
— Я теж не хочу за Стіну, — знехотя і трохи зневажливо сказав Коля. — Сеструха діло каже. Нічого нам там робити.
Інші люди. Трохи навіть чужі. Солодке життя комфортної країни затягло їх у трясовину постійного щастя. Словниковий запас — абсолютно новий. Але жорсткість відповідей лишилася така ж — дикість і затятість нікуди не ділися. Однак тут, у новому для них світі, ці якості їм теж стануть у пригоді.
— Вони молодці, — шепнула мені Софія, — в них усе вийде.
Вона немов читала мої думки. Мудрість моєї амазонки була незмінною — як і впертість ростовських дітлахів.
— Ми не можемо вам наказувати. Ви ж вільні люди у вільній країні. Так, Колю? — сказала Іскра, подивившись в очі хлопця.
— Так, — кивнув він і відвів погляд.
— А я сумую за тіткою Галею, — повторила Іринка — тихо, самими губами. Але всі її почули. І черства кора, якою вкрилися їхні серця у млості та комфорті, тріснула від того шепоту.
— Ти що ж, знову хочеш у те лайно? — різко запитала Іру верховода цієї дивної компашки, Оля.
— Ні, я хочу її витягнути з лайна. Сюди, — пояснила свою позицію Іринка.
Дівчинка вміла бути вдячною. Вона завжди й усюди пам’ятала про тітку Галю. Попри те, що зазвичай діти швидко забувають тих, хто робив їм добро.
— Тітка Галя нас урятувала, — продовжувала Іра. Вона ніколи ще не була такою багатослівною.
Ванько доїв морозиво й пожбурив обгортку за спину, точно влучивши у сміттєвий контейнер, — хлопець не втратив своїх здібностей.
— Знову до щурів у каналізацію? — сказав він, облизуючи пухкі губи. — Нє, не згоден. Шукайте дурнішого. Галя доросла. Розбереться.
— Так, Яне, вона розбереться, — підтримав названого брата Коля. — Звідси ми нічим їй не поможемо. А якщо поїдемо туди, ніхто не допоможе нам.
— То що, братці, голосуємо? — раптом заявила Оля.
Три руки потягнулися вгору без оголошення порядку денного.
Лише Іра, стиснувши губи, не хотіла голосувати. Вона сиділа, сховавши долоні між колін. Немов боялася, що рука потягнеться вгору супроти її волі. Не відпускати руку. Не давати спільній думці перемогти власну. Я бачив сліди внутрішньої боротьби на її степовому пласкому обличчі — і мені стало шкода дівчинку. Захотілося забути про задум милих людей у чорних піджаках і сказати впертій дівчинці, що я передумав і що ми всі залишаємося в комфортному цивілізованому світі.
— Треба витягти звідти тітку Галю, — повторювала, як зачарована, Іринка.
Мені стало соромно. Знаєте, чому? Бо візит до Ростова не входив у плани чорних піджаків та мудрого шефа Софії. Знову перетворитися на Іскру вона мала по дорозі в Москву, а не на ростовській розбитій трасі, що впирається у високу Стіну на кордоні та в колючий дріт, яким обмоталося ледь живе козаче місто. Я не планував туди повертатися. Софія теж. Але раптом вона погладила Іринку по жорсткому монгольському волоссю і сказала їй майже ніжно: «Дівчинко моя хороша, ми знайдемо її».
Я пам’ятав, що Іскра прекрасно володіла мистецтвом маскування й могла чудово брехати. Найкращий спосіб змусити інших повірити у твою брехню — це спершу повірити в неї самому. І я не знав нікого, хто міг би це робити краще за Софію. За Іскру.