— Іскро, я метаю ножик не гірше, ніж Колька й Олька, — схлипнула Іра і, раптово обнявши Софію обома руками, притулилася обличчям до її живота. Софія розгубилася. Від стриманої Іринки ніхто цього не чекав.
— Так, моя хороша, я вірю, — шепотіла Софія, продовжуючи гладити дівчинку по голові.
— І в будь-яку трубу пролізу, як Ванько. Якщо треба. Тільки візьміть мене з собою.
— От дурепа, — пирснула Оля. — Ніхто не знає, що сталося з тіткою. Жодної гарантії, що ти її знайдеш.
— Олю, я спробую, я повинна, — Іринка опанувала себе й перестала схлипувати. Її голос знову став монотонним.
Коля ляснув долонею по лавці. Мова його була не по-дитячому жорсткою. Навіть мене вона здивувала якоюсь болючою правдою. Вона пульсувала в кожному слові хлопця:
— Нікому ти нічого не винна, Ірко. Тітка Галя хотіла лише одного — завалити отамана Козія. Завалила. Нашими руками. Ваньчиними, Ольчиними. Он навіть Іскра з Яном помогли. Всі ми були просто інструментами. Надійною зброєю. Вона спрацювала, тепер її можна викинути. Ми не потрібні їй. А вона не потрібна нам.
— Вона не потрібна вам, Колю. Вона не потрібна собі. А мені — потрібна…
Іринка тут навчилася любити іншу людину. По-справжньому, щиро. Я в цьому не сумнівався. Але, крім того, вона навчилася ще дечому. Не менш важливому в нашому новому житті за Стіною. Я побачив — навіть не побачив, а скоріше відчув, почув серцем, — що дівчинка тепер уміє нести відповідальність за інших. І я одразу зробив для себе відкриття. Ця нова для мене земля під назвою Україна відрізняється від Дикого Поля не монорейковими потягами та об’ємним телебаченням, а природною, наче вродженою, властивістю: тут одні відповідають за інших. Цим людям, на яких ми ставали схожими, боліло — якщо боліло іншим. Резонанс загостреного почуття чужого болю. Я зрозумів, що саме таким чином і виникають ті незримі горизонтальні зв’язки, які міцніше за канати тримають разом різних людей, що живуть за сотні тисяч кілометрів одне від одного. Але, водночас, я зробив ще одне особисте відкриття. І воно викликало менше захвату та оптимізму. Схожа на монголку Іра, яка от просто зараз просить її взяти з собою в малоприємну й ризиковану подорож, зуміла стати частинкою цього народу любові та совісті. А решта моєї ростовської зграї, при всьому своєму небажанні повертатися в Дике Поле, як і раніше, залишалася там. Незважаючи на об’ємні казки, гарні зачіски та смачне морозиво. «Та ну тебе, Яне, — дорікнув мені внутрішній голос, — ніби ти й сам увесь такий чесний і співчутливий. А насправді — дикун дикуном. Хочеш прикрити свій зад — і ризикуєш малолітками. І думаєш тільки про те, як дівчину знову в підземелля затягти!»
О, моє друге «я», мій підступний співрозмовнику, ти знаєш краще за мене таємний хід моїх думок і найзатаєніші мрії.
— Хлопці-дівчата, — раптом сказала Софія дзвінким, як залізо, голосом. — Ви просто боржники. Ви — не звідси. Вам подобається сидіти за партою, їсти солодощі та стрибати по м’якій галявині? Ніхто ж вам не казав, що ви маєте заплатити за це? Так, і ніхто ніколи вам тут цього не скаже. Крім мене. Тож я кажу: ви боржники.
Вона сказала їм те ж саме, що мені сказали на Володимирській. Але з нею, на відміну від її босів, відбувалися в цей момент дивні зміни: на моїх очах Софія знову перетворювалася на Іскру. Дивно й страшно було спостерігати за цими метаморфозами.
— Ну ти й сучка, Іскро, — неголосно заявила Оля. — Шкода, що в мене шила немає з собою.
— Ага, моя люба, — засміялася Іскра. — А ти кажеш, що стала іншою. Пізно, дитинко, коли за спиною — ростовська школа. А не цей пансіон шляхетних дівчат.
— Ну-ну! — підвищив на неї голос Коля. — Тут і пацани є. Реально.
Іскра з жалем махнула на нього рукою. Мовляв, що тобі казати — все одно не зрозумієш.
— Іскро, ну чого ти злишся на нас? — заскиглив Ванько. — Чому всі тут кайфують безплатно, а ми не можемо?
— Можеш, Ваню! — відрізала Іскра. — Тільки за їхній кайф давно заплачено. Покоління їхніх предків заплатили стражданнями за їхній кайф жити в комфортній країні. А за ваш — ні… Я за вас заплачу. Тільки мені треба допомогти. І йому. — Вона різко кивнула на мене. — Зовсім трошки допомогти.
Вони вчотирьох підвелися з лавки. Відійшли. Довго сперечалися. Я не чув жодного слова. Тільки бачив, як задумливо киває Іра, як витирає губи Іван, як нервово й люто розмахують руками Ольга й Микола.
Кілька хвилин. Іскрі, схоже, набридло чекати, і вона, відкинувшись на спинку з чавунними завитками, заплющилася, ніби задрімала.
— Гаразд.
Ну що ж, саме заради цього короткого слова Софія-Іскра і приїхала сюди.