— Гаразд, Іскро, ми згодні.
Це сказав Микола. У нього ламався голос. Іноді з низької мужньої хрипоти виривалися верескливі нотки. Він про це знав і тому намагався говорити короткими фразами, контролюючи себе.
Не тому, що прагнув здаватися старшим, — просто він уже розумів, що голос лідера має звучати впевнено, твердо й не викликати зайвих запитань. Він хотів бути лідером четвірки малюків, яких Іскра притягла сюди з-за Стіни.
— То коли стартуємо, Іскро? — запитав її Коля суворо. Дівчина розсміялася.
— Мені подобається такий порив. Ну, шибеники, якщо ви згодні, то найближчим часом вас почнуть готувати.
— Знову школа, — скривилася Оля.
— Знову, — підтвердила Софія-Іскра. — Тільки це буде геть не та школа, до якої ви тут уже звикли. Усе буде значно цікавіше, але й значно жорсткіше. У нас є приблизно чотири тижні. За цей час вас навчать усім сучасним формам отримання інформації. Покажуть, як треба поводитися з новітньою зброєю й засобами захисту. Навчать працювати поодинці й у команді.
— Скажи, будь ласка, Іскро, навіщо нам це все? — глузливо заявила Оля. — Ти вважаєш, що в тітки Галі ми марнували час?
Софія повернулася до неї, уважно подивилася в очі й спокійно відповіла:
— Не марнували. Але те, що ви дізнаєтеся в навчальному центрі, вам точно не завадить. Якщо, звісно, ви хочете повернутися до солодкого життя й необмеженої кількості морозива. І відтепер я ніяка не Софія, а Іскра. Все ясно?
— Ясно, — відповіли діти дружним хором.
І я подумав про те, що ми вдвох — я і ця миловидна дівчина — страшні люди, геть позбавлені навіть примітивної моралі. Можливо, ми навіть страшніші за тих, з ким нам незабаром знову доведеться зустрітися.
Розділ 15. Додому
— Увага, хлопці-дівчата!
Ми напружилися, почувши командний голос Іскри. Зараз почнеться. Ще кілька кроків уперед — і ми опинимося в себе на батьківщині. Я не відчував жодної радості від повернення додому. І не сумнівався, що моя вітчизна теж не дуже рада приймати мене назад. Буває, що мисливці, заганяючи хитру лисицю, знаходять її нору й ради забави витягають звідти кинуте лисеня. Годують його, пестять — думають, що рятують. А потім випускають назад у ліс. Та тільки мати не приймає його. Чи то запах їй не подобається, чи то якимось своїм диким чуттям звір усвідомлює, що те дитинча ніколи вже не буде рідним. Щось незворотно змінюється. Те саме сталося й зі мною. В Україні я ще не встиг стати своїм. А для Дикого Поля я вже чужий. І нічого тут не зміниш.
Але наші малюки зуміли змінитися. Нам здавалося, що час, який вони провели в навчальному центрі, збіг швидко. Та ось дивишся на них — і вражаєшся. Нові знання змінюють людину. Але я не думав, що настільки. Їхня мова стала інакшою. Слова, які вони вимовляли, не розліталися більше, як пушинки над кульбабою від одного лише подуву вітру, — вони набули ваги. І навіть у ході кожного з нашої четвірки з’явилося щось невловимо доросле. Впевнене.
— Послухайте мене, хлопці-дівчата, — сказала Іскра. — Ми зараз в одному з чотирьох тунелів, які бойовики Дикого Поля вирубали в скелях під Стіною. Тоді територія на тому боці називалася Росією. Вони ще були в полоні ілюзії, що нас можна зламати з допомогою зброї — і готувалися до таємного нападу. Тунелі прорубали в скелях, які здавалися непрохідними. На роботу пішло кілька довгих років — і я хочу вам сказати, що завзятість будівельників захоплює. Але, на щастя, задум удалося викрити. Атаку відбили. Тепер ці тунелі під нашим контролем. І ми їх, мабуть, здивуємо.
— Ми з тобою гори зрушимо, Іскро, — сказав Коля. І всі засміялися.
Ми справді були під горою. Точніше, під скелею, через яку проходила Стіна. Тунель був вузький, двоє людей не розминулися б. Одяг чіплявся за гостре каміння. Було очевидно, що інженери не надто дбали про комфорт тих, хто тут мав ходити. Я торкнувся стіни. Вона була холодна, як лід. На руці лишилися краплі води. Це добре. «Якщо тут із нами щось трапиться, принаймні від спраги ми не загинемо, будемо злизувати вологу зі стін», — сказав я собі. Попереду повільно рухалися силуети моїх помічників. Вони то виринали, то зникали, то знову з’являлися в мерехтливому світлі налобного ліхтаря, який одягла Іскра. Вона йшла першою, зупиняючись після кожного кроку і слухаючи подих темряви. Ми подолали не надто велику відстань, бо рухалися повільно. Однак загалом наша підземна прогулянка була довгою й виснажливою. Але ось Іскра гукнула: «Стоп!» Вона стояла перед масивними дверима.
— Знаєте, що це? — запитала вона, погладивши шорстку поверхню металевої плити.