— Схоже на вхід до пекла, — відповів я.
— У якомусь сенсі так і є, — погодилася Іскра. — Ці двері не передбачалося відчиняти взагалі.
— Навіщо ж тоді їх ставити? — здивувалася Ірина. — Двері — не стіна. Якщо вони є, то одного разу все одно відчиняться.
— Як відчинятимемо, Іскро? — перервав розмисли Іри Миколка. Він був практик і вважав за краще не говорити, а діяти.
— Спрямований вибух, — відгукнулася Іскра. — Давай сюди торбу з вибухівкою.
Я не дуже сильний у фізиці. Але навіть моїх скромних знань було досить, щоб зрозуміти небезпеку ситуації, в якій ми опинилися. Вибух виб’є двері. У такому вузькому й тісному підземеллі ударна хвиля, напевно, прокотиться далеко і на всі боки. І буквально розмаже нас по стінах тунелю. Тепер я думав тільки про це. Але дівчина спокійно витягла схожу на м’яку глину вибухівку й почала ліпити з неї довгі й вузькі «ковбаски». Вони добре приставали до металу дверей. Іскра діловито дістала з наплічника детонатори й відпрацьованим рухом устромила їх у м’яку вибухівку. Я очікував від нашої провідниці пояснення. Але його не було.
— Відійдіть на кілька метрів назад, — скомандувала дівчина. — Цього досить.
Вибухівка не здетонувала. Вона діяла дивним чином: розігрівала метал до високої температури — і на тому місці, де була прикріплена, виникав розріз. Метал сичав, як млинець на сковорідці. У повітрі стояв їдкий неприємний запах. Але вдихати аромат розплавленого заліза було значно приємніше, ніж ховатися від ударної хвилі. Раптом щось дзенькнуло — і металева плита з гуркотом звалилася на підлогу.
Ми завмерли. Іскра і хлопці звели зброю. Вони вслухалися в темряву, яка відкрилася за зірваними бронедверима. Темрява мовчала. Вона нічим не відрізнялася від мороку, крізь який ми йшли нашою частиною тунелю. Втім, хто це вирішив, що тунель за дверима — не наш? Ворожа територія, як нам сказала Іскра, починається за Стіною. А ми за всіма розрахунками були саме під нею.
Її більше не хотілося називати справжнім ім’ям. Після отієї розмови в школі вона із Софії знову цілком перетворилася на Іскру. Стала жорстокою мешканкою Дикого Поля, яка звикла змалку захищати себе і, якщо треба, гризти ворога зубами, як звір. У нас — людях із-за Стіни — з часом стало більше звірячого, ніж людського, і я, побувавши в світі, де правили інші цінності, зміг це відчути, як ніхто інший. Ну хіба що Іскра ще розуміла нас краще, ніж відшліфовані благополуччям цивілізовані українці. Але ж Іскра й була нашою. Я вже говорив про це. Вона спершу тиснула на курок, а потім думала, відкидаючи при цьому всі болючі рефлексії гуманізму. Гуманізм — це добре для Києва, Дніпра, Донецька. Що там у них ще далі? Берлін, Лондон, Амстердам… Так от, мені здавалося, що з кожним кроком уперед вона немов відмовлялася від комфорту і вигод цивілізації. Це той сакральний момент, коли людина забуває власне ім’я й починає вважати, що її завжди звали ось цим коротким позивним — Іскра. Без роду, без племені. Без історії, без зайвих знань. Клубок інстинктів і миттєвих реакцій.
Найцікавіше, що і я ставав схожим на неї. Не зовні, звісно, — по суті.
Але чому все найважливіше з цією жінкою в мене відбувається в тунелях, казематах, бункерах? Знову навколо нас липкий морок. І коли ми побачимо промінь світла в кінці, не знає ніхто.
Ми довго стояли біля зірваних дверей і вслухалися в темряву. Мені здалося, не менше години. Насправді минуло лише кілька хвилин. А потім Іскра скомандувала: «Вперед», — і ми, переступивши через шматки оплавленого металу, пішли в бік Дикої Країни. Такої жорстокої, такої рідної. І темрява перед нами, здавалося, привітним мовчанням закликала нас стати частиною загального мороку.
Світло в кінці тунелю незабаром з’явилося. Воно не було певним і нічого не обіцяло. Просто жовтуватий промінчик та гострі кути в світлових плямах. Щоправда, я помітив те, чого, схоже, ніхто в нашій групі не зауважив. Вогник рухався — ліворуч, а потім праворуч.
Я на мить спинився й заплющився: раптом мені це здалося? Але ні, не здалося. Промінь рухався. Ріс. Усе впевненіше. Ось він уже світить мені в обличчя — і я чую голос, який мені здається знайомим:
— Ласкаво просимо на землю обітовану!
Я чув цей голос багато разів. А от не можу згадати — і все. Треба побачити лице. А як його побачиш, коли промінь ліхтарика б’є прямо в очі? Та ось ліхтарик згас. Чоловік з того боку, очевидно, свій. Я впевнений, Іскра знала, що нас тут зустрічатимуть свої. Інакше б вона натиснула на курок. Або дала б знак вовчій зграї підлітків — і ті просто розірвали б чужака. Але ні, вона спокійно сховала зброю й пішла слідом за знайомим голосом.
— Я поки вас чекав, вивчив тут усе, — сказав він. — Ходімо, самі побачите.