З боку Дикого Поля тунель був непогано підготовлений для проходу диверсійної групи. Він був ширшим, ніж з боку України, і ми перестали зачіпати одне одного плечима. Коридор, здавалося, вів прямо, але, зробивши кілька кроків, ми відчули під ногами сходинки. Тунель, виявляється, був вирубаний у підземній скелі під нахилом — щоб не так важко підніматися нагору. Ті, що планували вторгнення, врахували те, що бійцям треба берегти сили й енергію перед небезпечною операцією. Але тепер усе, що планували інженери, ставало в пригоді планам Іскри.
Наш поводир раптово зупинився й посвітив ліхтариком угору. Ми стояли в бетонному колодязі. У стіни були вмонтовані залізні скоби. Над нами тьмяно світився овал червоного вечірнього неба. Усе це вже було з нами. І ця людина з нами вже була у схожій ситуації.
— За мною, — скомандував він, і ми подерлися скобами-сходинками до овального клаптика чужого неба.
Поки ми вибиралися, я встиг згадати нашого провідника. Але якщо це той, про кого я думаю, то, мушу зізнатися, дуже дивні метаморфози відбулися з ним за довгі місяці після нашої останньої зустрічі.
— Спершу я подивлюся, що́ там. Потім махну ліхтариком. Гранично просте й зрозуміле розпорядження. Ми спинились і дочекалися сигналу. Потім знову рушили вгору. Вибралися слідом за провідником. Вхід у бетонний колодязь заріс будяками. Мені стало цікаво, як сюди взагалі можна пролізти. Отвір — у бетонній квадратній плиті, до нього бозна як прироблена кришка. Але ще більш незрозумілим був спосіб, яким її відкрили: адже, навіть на перший погляд, чавунний диск важив, як мінімум, три сотні кілограмів.
— Тут є старий електромоторчик, тунель відкривався з його допомогою, — зауважив мій погляд провідник. — Треба було тільки притягти акумулятор і зрушити люк із місця.
Я впізнав його. Пристосовувати акумулятор до різних барбухайок йому і справді було звично. А ось де він набрався таких мовних зворотів, як «земля обітована» та інших премудростей, лишалося загадкою. Перед нами стояв Сірий. Фермер із ростовської дороги.
А за його спиною, за верхівками дерев, дістаючи нерівним краєм червоний щит вечірнього небосхилу, височіло сіре громаддя Стіни. Так близько я бачив її лише вдруге в житті, хоча й перетинав на гелікоптері. Та тоді я був у несвідомому стані й нічого не міг знати про те, наскільки монументально може виглядати ця споруда. Схоже, ми перебували якраз там, де Стіна найвища. У будь-кого, хто хотів узяти її штурмом, відпадало бажання наближатися до неї. Людина поруч із цим величезним монстром почувалася нікчемною мурахою. Певно, таке враження на вавилонян справляв знаменитий кам’яний зикурат. Але зикурат — це лише храм, вежа. А над нами була Стіна. Невідомо де починалася. Не знати де закінчувалася. Кордон між цивілізацією та варварством. Будівничі, які її звели, надто вже далеко пішли від нас. Настільки далеко, що захотіли взагалі забути про наш дикий світ… Та в них не вийшло. Злі мурахи прокопали таємний хід. Під Стіною. Щоб нагадати тим будівничим про себе.
— Ну, брате, обійми ж мене!
Він був радісний. Широко усміхався. У добротному, хоч і не військовому, похідному одязі. У крислатому плямистому капелюсі. Перев’язаний навхрест зеленими брезентовими пасками, на яких бовталися сумки, сумочки й підсумки, Сірий був схожим на солдата спеціального призначення. І зовсім не схожим на себе — на фермера, який торгує борошном. Так, схоже, для нього цей час теж не минув дарма. Іскра весело підморгнула нам обом.
— Зустріч, я так розумію, тебе не розчарувала? — сказала вона мені.
У наступні півгодини Сірий розповів, що відразу ж після страшної сцени в ростовському підвалі збагнув, що Іскра прибула до них із-за Стіни. Його чіпкий селянський розум і комерційне чуття базарного торговця підказали: треба будь-що лишитися поруч із цією небезпечною та загадковою панянкою. І, ще до прибуття гелікоптера, фермер почав просити Софію взяти його з собою. Спочатку вона не хотіла. У них, цивілізованих чужинців, бачте, був наказ: при евакуації в жодному разі не забирати з собою дикунів. Тобто нас. Але оскільки Софія встигла стати Іскрою й півжиття провести серед Дикого Поля, вбираючи наші звички та звичаї, вона оцінила ситуацію трохи ширше, ніж диктувала інструкція. Покійний Капсюль на місці Іскри взагалі позбавився б Сірого, як зайвого тягаря. А ось Іскра, поки була Софією, виховувалася в традиціях гуманізму та поваги до чужого життя. Саме це й завадило їй встромити в живіт фермера гостре лезо свого ножа. А потім, коли з-за Стіни прибув рятувальний гелікоптер, вона вирішила, що з фермера вийде чудова заміна їй самій. Якщо, звісно, у дикий світ за Стіною знову доведеться відправляти агентів.