Загалом, «одомашнений» представник дикого люду таки знадобився їй. І життєвий досвід фермера вкотре підтвердив нехитрий висновок про високі здібності селян адаптуватися до будь-якої ситуації. Порівняно з інтелігенцією, звичайно. Із Сірого змогли зробити справжнього розвідника. А я як був блазнем, так ним і лишився. Весь час — при комусь. Весь час — на других ролях. Носій інформації, а не користувач. Папір, на якому друкується книжка, а не букви, з яких вона складається. Ось і Сірий зайняв гідне місце в історії, яка розгортається по обидва боки Стіни, — а я, як жива підказка, перебуватиму постійно під рукою в нього та в Іскри, головної розпорядниці нашої ризикованої авантюри.
— Давайте хутчіш, — підганяла Іскра. — Часу зосталося обмаль.
Пояснювати цю поспішність потреби не було. Для того, щоб ми могли здійснити своє вторгнення в життя Дикого Поля непомітно, з того боку вимкнули засоби стеження. Але його обов’язково ввімкнуть. У будь-який момент можуть з’явитися дрони з грецькою «омегою» на борту. Якщо не відновити силове поле й засоби захисту, вони можуть перелетіти через гребінь Стіни — й опиняться в Україні. Цього допустити в жодному разі не можна.
— Хлопці, гайда в он той лісок, — запропонував Сірий, — у мене там обладнана нора. Місця, щоправда, мало, але перепочити годинку-другу цілком можна.
— Та й іншої нори все одно немає, — додала наша спільниця.
Ліс, здавалося, підходив до самої Стіни. Але це була зорова омана. Впритул до Стіни ріс чагарник упереміш із високим бур’яном. Продиратися через нього було важко. А за цими хащами відкривалося мальовниче поле з плямами жовтих і блакитних квітів.
Ніби талановитий художник розгорнув яскраво-зелене полотно й, поперемінно занурюючи пензлик у фарби, почав малювати на наших очах. Але чекати закінчення його творчості було ніколи. Цей відкритий барвистий простір треба пробігти максимально швидко й непоміченими сховатися під захист високих дерев.
Це в нас вийшло. До лісу дійшли легко й зупинилися біля почорнілого голого стовбура. Схоже, в дерево вдарила блискавка, і воно загорілося. Торкатися цього мерця, покритого сажею, не було жодного бажання.
— А тепер куди? — запитала фермера Іскра.
— Туди, — відповів Сірий і вказав на цей чорний стовбур.
— Куди «туди»? — перепитала дівчина.
— Знайди, — запропонував нахабний фермер.
Вона не знайшла.
Тоді Сірий схопився за кривий відросток кореня, схожий на щупальце восьминога. Здавалося, такого пенька і трактором не вигорнеш. Але руці Сірого він піддався напрочуд легко. Обпалений корінь відсунувся від стовбура разом зі шматком землі. Під замаскованим люком відкрилися вузенькі східці, збиті із соснових брусів.
— Ласкаво прошу в мій барліг! — Сірий широким жестом пропонував спуститися в потайний бліндаж.
— Ох і молодець, — похвалила його Іскра.
Бліндаж був обладнаний за всіма законами військової науки. Зруб, повністю захований під землю. Шорсткі стіни із соснових колод. Стеля — широкі дошки. Щоб вони, бува, не впали комусь на голову під вагою землі й лісової порості, в декількох місцях стояли підпірки. Потужні й товсті, як колони старовинних палаців, колоди впевнено тримали стелю. Вздовж стін, у два яруси, розташовувалися лежанки. Їх було чотири. Між ними — грубо збитий стіл, накритий топографічною картою. У кутку — залізна грубка-буржуйка. Що ще треба агентам спеціального призначення, щоб набратися сил?
— Чаю? — запитав Сірий, закидаючи вугілля в буржуйку залізним совком.
— Дивись там, щоб дрони диму не помітили, — пробурчала Іскра.
— Не помітять. Усе продумано, — посміхнувся Сірий.
Але його усмішка одразу ж зійшла з обличчя: зверху долинув знайомий до дрожу в колінах звук авіадвигунів. Їх було кілька. Над землянкою, як валькірії, кружляли дрони. Всі притихли й перейшли на шепіт.
— Таки знайшли нас? — злякано спитав Ванько.
— Не дрейф, не знайшли, — із сумнівом у голосі відповів фермер.
Звук двигунів ставав то тихішим, то знову наростав. Безпілотні розвідники, схоже, прочісували ліс.
— Здається, чаю сьогодні не буде, — спокійно констатувала Іринка.
— Не буде, отже, не буде, — заявила Іскра. — Навряд чи вони помітили рух. Швидше за все — отримали інформацію, що зі Стіни знято захист.
— А звідки вони про це дізналися? — запитав я.
— Невелика премудрість, — знизала плечима Іскра. Але в чому полягає ця премудрість, не пояснила.
Звук двигунів незабаром затих. Дрони покружляли над лісом кілька хвилин і полетіли. Але грубки ми не розтоплювали. Сьорбнули води з фляги та й лягли подрімати. Ліжок було менше, ніж бажаючих поспати. Я потай розраховував, що мені вдасться розділити лежанку з Іскрою. Але та поклала дітей по двоє на ліжко. Дорослим, на мою прикрість, не довелося тіснитися.