Таким чином стає ясно, чому Джобса так непокоїв той факт, що Beatles усе ще не були доступні на iTunes. Боротьба з Apple Corps., компанією, що займалася бізнес-справами Beatles, розтягнулася на три десятиліття, тож журналісти, які писали про ці стосунки двох компаній, часто вживали вираз «довга і заплутана історія». Почалася вона у 1978 році, коли Apple Compruters, незадовго після своєї появи, опинилася в ролі відповідача у судовій справі про порушення прав на торгову марку на підставі того, що колишня записувальна компанія Beatles мала назву Apple. Справу було залагоджено за три роки, після того як Apple Computers заплатив Apple Corps. 80 тисяч доларів. Мирова угода містила деякі несуттєві, як тоді здавалося, зауваження: Beatles не виготовлятимуть комп’ютерне обладнання, a Apple жодним чином не втручатиметься у музичну сферу. Beatles дотрималися своєї частини угоди — жоден із них ніколи не займався виробленням комп’ютерів. А от в Apple з’явилися свої інтереси в музичній індустрії. Компанію знову засудили у 1991 році, коли Macintosh отримав можливість програвати музичні файли, а потім знову — у 2003-му, коли був запущений iTunes Store. Усі юридичні питання були врешті вирішені у 2007 році, коли Apple заплатила Apple Corps. 500 мільйонів доларів за всесвітні права на назву, а тоді вже компанія Apple дозволила Beatles використовувати назву Apple Corps.
Проте це все одно не вирішило питання доступності Beatles для iTunes. Бо, щоби це сталося, потрібно було, щоби Beatles й ЕМІ Music, що володіла правами на більшість пісень гурту, дійшли згоди щодо «цифрових прав».
— Усі бітли хотіли бути на iTunes, — казав Джобс, — але вони з ЕМІ були наче старе подружжя — ненавидять одне одного, але не можуть розлучитися. Той факт, що мій улюблений гурт був останнім, хто ще не потрапив до iTunes, підштовхував мене робити все для розв’язання цього питання.
Як виявиться згодом, йому це вдасться.
Боно, соліст гурту U2, глибоко шанував маркетингові можливості Apple. Він був переконаний, що його дублінська рок-банда й далі найкраща у світі, але у 2004 році, після майже тридцяти років разом, гурт намагався дещо оживити свій образ. Вони записали чудовий новий альбом, одну з пісень якого Едж (провідний гітарист гурту) не побоявся назвати «еталоном рок-пісні». Але Боно знав, що для успіху того альбому потрібен був іще й хороший імпульс, тож він подзвонив Джобсу.
— Я хотів від Apple чогось особливого, — пригадує Боно. — У нас була пісня Vertigo, яка містила жвавий гітарний мотив, який би точно запам’ятався слухачам, але лише у випадку, якщо люди почули б його багато-багато разів.
Він боявся, що ера розкрутки пісень по радіо уже минула. Тож Боно навідався до Джобса додому у Пало-Альто, погуляв із господарем садочком і зробив незвичну пропозицію. Протягом свого існування U2 завжди відмовлявся від пропозицій знятися у рекламі. Інколи відкидалися навіть дуже спокусливі умови вартістю в десятки мільйонів доларів. Зараз же Боно хотів, щоби Джобс використав гурт у рекламі iPod, хоч і на взаємовигідних умовах, але не платячи їм за те ні копійки.
— Вони ніколи до того не брали участі в жодній рекламі, — згадував Джобс пізніше. — Але їх дістало, що їхні пісні на дурняка скачують з Інтернету, і їм подобався наш підхід із iTunes. Вони також сподівалися, що з нашою допомогою їхньою музикою зацікавиться молода слухацька аудиторія.
Будь-який інший президент компанії готовий був би на руках ходити, щоби лишень залучити U2 у свою рекламу, але Джобс не поспішав погоджуватися. Apple не використовував упізнавані образи в рекламі iPod, лише деперсоналізовані силуети. (Реклама за участю Боба Ділана ще не була зроблена.)
— У вас є силуети фанів, — казав Боно, — тож, можливо, наступним кроком могли би стати силуети артистів?
Джобс відповів, що ідея достойна і він подумає. Боно залишив для Джобса копію ще не опублікованого альбому How to Dismantle an Atomic Bomb. Стів Джобс був тоді єдиною людиною поза гуртом, що мала ті записи.
Згодом відбулися декілька зустрічей. Джобс полетів до Лос-Анджелеса на перемови з Джиммі Айовайном, який займався розповсюдженням записів U2. У домівці продюсера, де вони зустрілися, були також Едж та менеджер U2 Пол Макґінес. Інша зустріч відбулася у Джобса на кухні, де Макґінес виписував умови угоди на сторінках свого записника. U2 з’являвся у рекламі, a Apple забезпечувала потужну та широку підтримку альбому гурту — від плакатів на вулицях до інтернет-сторінки iTunes. Гурт не отримував прямо ніяких коштів, але йому мали відраховувати певні відсотки від продажу спеціальної U2-версії iPod. Боно вважав, так само, як і Лек, що музиканти мають отримувати частку від продажу кожного iPod-плеєра, і це була його невелика спроба певною мірою відстояти принципи свого гурту.
— Боно та я попросили Стіва зробити для нас чорний, — згадує Айовайн. — То ж не була звичайна реклама, тут представлялися два потужні бренди.
— Ми хотіли особливий iPod, щось таке, що відрізнялося б від звичайних білих моделей, — розповідає Боно. — Ми хотіли чорний, але Стів крутив носом, казав, що вони начебто вже пробували інші варіанти кольорів, але вони «не працювали». Але за кілька днів він поступився й погодився на цей експеримент.
У рекламному ролику класно відзняті кадри з U2 були поєднані зі силуетом танцюючої жінки, що слухає iPod. Але навіть тоді, коли в Лондоні уже проходили зйомки, не було певності, що з того вийде. Джобс почав вагатися щодо ідеї з особливим чорним iPod, не було ясності в питанні з відсотками, які мали відраховуватися U2 за продані плеєри. Він подзвонив рекламнику Джеймсу Вінсенту і сказав тому передати в Лондон, щоби тимчасово все призупинили.
— Не думаю, що з того щось вийде, — сказав Джобс. — Вони не усвідомлюють, яку можливість ми їм даємо, воно того не вартує. Давай думати над якоюсь іншою рекламою.
Вінсент, який усе своє життя був фаном U2, розумів усю значимість тієї реклами — як для гурту, так і для Apple, тож він благав дати можливість передзвонити Боно й спробувати усунути всі труднощі, що заважали проекту. Джобс дав йому номер мобільного телефону Боно, і Вінсент застав музиканта у його кухні в Дубліні.
Боно теж майже передумав.
— Не думаю, що це спрацює, — сказав він Вінсенту. — Хлопцям ця затія не до душі.
Вінсент запитав, у чому ж полягала проблема.
— Коли ми ще були підлітками, то пообіцяли собі, що ніколи не робитимемо naff stuff, — відповів Боно.