Інновації Apple не були лише поверхневими. Починаючи з 1994 року, компанія стала використовувати мікропроцесори, які називалися Power PC, виготовлені в партнерстві IBM і Motorola. Протягом декількох років вони були швидшими за мікрочипи Intel — перевага, якою Apple хизувалася в гумористичних рекламах. Проте до того часу, коли повернувся Джобс, Motorola почала відставати у виготовленні нових версій чипів. Це спричинило сутички між Джобсом і виконавчим директором Motorola Крісом Ґелвіном. Коли Джобс вирішив перестати ліцензувати операційну систему Macintosh для розробників клонів одразу після свого повернення в Apple в 1997 році, він сказав Ґелвіну, що може зробити виняток для клона Motorola, Starmax Мас, але лише в тому випадку, якщо Motorola пришвидшить випуск нових чипів Power PC для ноутбуків. Телефонна розмова ставала все напруженішою. Джобс висловив свою думку, що мікросхеми Motorola — повний відстій. Ґелвін, який також мав ще той характер, натиснув у відповідь. Джобс кинув слухавку. Моторолівський Starmax скасували, і Джобс таємно почав планувати перевести Apple з мікросхеми PowerPC від Motorola-IBM на мікросхеми Intel. Це було би непростим завданням — майже таким самим, як написати нову операційну систему.
Джобс не надавав ніякої справжньої влади своїй раді директорів, але використовував їхні зустрічі, щоби розкидатися ідеями й таємно обдумувати стратегії, стоячи біля дошки й задаючи напрямок вільним обговоренням. Протягом вісімнадцяти місяців директори обговорювали, чи вартує переходити на інтелівське обладнання.
— Ми сперечалися про це, ставили чимало запитань і зрештою вирішили, що варто зробити це, — пригадував член ради директорів Арт Левінсон.
Пол Отелліні, який був тоді президентом, а згодом став виконавчим директором компанії Intel, розпочав перемовини з Джобсом. Вони познайомилися, коли Джобс намагався втримати NeXT на плаву, і, як Отелліні згодом сказав, «його зарозумілість була тимчасово вгамована». Отелліні ставився до людей спокійно й дещо насмішкувато, тож його радше здивувало, ніж розгнівало те, що він дізнався про Джобса, коли мав із ним справи по Apple у ранніх 2000-х: «Його соки знову текли в галуззі, і він і близько не був таким смиренним, як раніше». Intel мала угоди з іншими виробниками комп’ютерів, і Джобс хотів отримати кращу ціну, ніж вони.
— Нам потрібно було шукати творчі підходи, щоби звести докупи наші цифри, — сказав Отелліні.
Більша частина перемовин була проведена — як то полюбляв Джобс — під час довгих прогулянок, інколи аж до радіотелескопу, знаного як «Тарілка» над університетським містечком Стенфорда. Джобс починав прогулянку, розповідаючи якусь байку і пояснюючи те, як, на його думку, розвивалася комп’ютерна історія. Уже під кінець він торгувався за ціну.
— Intel мала репутацію незговірливого партнера, яка сформувалася ще в ті дні, коли компанією керували Енді Ґроув і Крейг Баррет, — розповідав Отелліні. — Я хотів показати, що Intel — це компанія, з якою можна працювати.
Тож першокласна команда з Intel працювала з Apple, і їм вдалося за шість місяців зробити перетворення. Джобс запросив Отелліні на святкову зустріч для 100 топ-менеджерів Apple, де Пол надягнув один із відомих інтелівських лабораторних халатів, який виглядав, як маскарадний костюм зайчика, й міцно обійняв Джобса. Під час публічного оголошення партнерства в 2005 році, зазвичай стриманий Отелліні повторив те саме.
«Apple та Intel нарешті разом», — висвітлилося на великому екрані.
Білл Ґейтс був здивований. Його не вражали системні блоки в навіжених кольорах, але секретна програма, щоби вставити процесор у комп’ютер, виконана безшовно та вчасно, була подвигом, яким він захоплювався.
— Якби ви сказали: «Гаразд, ми змінюватимемо нашу схему в мікропроцесорі і при цьому не втратимо темп», — це звучало би як щось неможливе, — сказав він мені багато років по тому, коли я запитав його щодо досягнень Джобса. — Але їм це таки вдалося.
Серед різноманітних дивацтв Стіва було його ставлення до грошей. Коли він повернувся в Apple в 1997 році, то зображав себе як людину, що працює за 1 долар на рік, роблячи це заради компанії, а не заради себе самого. Попри те, він виношував ідею мегаґрантів опціонів на акції — дарування величезних пакетів опціонів із правом купити акції Apple за визначеною ціною, — що не підпорядковувалося звичайним хорошим компенсаційним практикам відповідно до оглядів і критеріїв комітету ради директорів.
Коли він додав приставку «тимчасовий» до своєї посади й офіційно став виконавчим директором, Ед Вулард і рада запропонували йому (на додачу до літака) мегаґрант на початку 2000-го; попри відверту суперечливість образу людини, яку не цікавлять гроші, що він собі створив, Стів ошелешив Вуларда, попросивши ще більше опціонів, ніж запропонувала йому рада. Але незабаром після того, як він отримав їх, виявилося, що це було надаремно. Акції Apple обвалилися у вересні 2000 року — через погані продажі «куба», а також через виникнення інтернет-«бульки», — що знецінило опціони.
До погіршення ситуації призвело також те, що в титульній статті часопису Fortune в червні 2001 року йшлося про виконавчих директорів, які отримують надмірні компенсації. Стаття була названа «Великі пограбування, влаштовані виконавчими директорами». Мармиза Джобса із самовдоволеною посмішкою прикрашала обкладинку. Навіть попри те, що його опціони були в той час «під водою», технічний метод оцінки на момент отримання (відомий як оцінка за моделлю Блека — Шоулза) показав, що їхня цінність складала 872 мільйони доларів. За словами автора статті, «до цього часу» то був найбільший компенсаційний пакет за всю історію, наданий виконавчому директорові. То було найгірше, що могло трапитися: Джобс, важко, проте успішно пропрацювавши в Apple чотири роки, залишився практично без копійки, натомість став уособленням жадібних виконавчих директорів, що виставляло його лицеміром і підривало особисту репутацію. Він написав уїдливого листа редактору часопису, стверджуючи, що його опціони насправді «рівноцінні нулю», та пропонуючи Fortune купити їх за половину передбачуваних 872 мільйонів, про які написав журнал.
На той момент Джобс хотів, щоби рада дала йому інший великий пакет опціонів, оскільки його старі вже знецінилися. Він обстоював — як перед радою, так і, мабуть, перед самим собою, — що тут важить належне визнання, а не можливість розбагатіти.
— Там особливо не йшлося про гроші, — сказав Стів згодом, даючи показання під час судового процесу SEC (Комісія по цінних паперах і біржах США. — Прим, пер.) у справі опціонів. — Кожен хоче, щоби його визнавали колеги… Мені здавалося, що рада не чинила так щодо мене. — Він уважав, що рада мала би сама запропонувати йому новий пакет, навіть без його прохання. — Я вважаю, що виконував свою роботу досить добре. І на той момент це могло би підтримати мене.
Рада, вибрана Джобсом особисто, насправді любила його до нестями. Тож вирішила дати йому інший величезний ґрант в серпні 2001 року, коли ціна на акцію була нижча за 18 доларів. Проблема полягала в тому, що Джобс дуже переймався власною репутацією, особливо після статті в Fortune. Він не хотів приймати нового гранту, якщо в той самий час рада не скасує його старих опціонів. Але такий поворот мав би несприятливі бухгалтерські наслідки, оскільки це фактично переоцінило би старі опціони — ціна старих акцій вигідно змінилася б. Потрібно було записати їх на рахунок поточних прибутків. Єдиний спосіб уникнути проблеми із «бухгалтерськими розбіжностями» полягав у тому, щоби скасувати його старі опціони, принаймні, через шість місяців по тому, як він отримає нові. На додачу до цього Джобс почав торгуватися з радою, наскільки швидко нові опціони будуть надані.