Скаллі приїхав до Каліфорнії саме вчасно, щоби потрапити на зустріч для менеджерів компанії Apple, яка відбувалася в травні 1983 року в Паджеро-Дюнзі. Навіть попри те, що Джон залишив усі свої темні костюми, крім одного, в Гринвічі, йому було важко освоїтися в такій буденній атмосфері. Спереду кімнати Джобс сидів на підлозі у позі лотоса й бездумно бавився великими пальцями своїх ніг. Скаллі намагався згуртувати всіх навколо порядку денного; хотів обговорити, як відрізняти їхні витвори — Apple II, Apple III, Lisa, Macintosh — і що було би краще: організувати компанію навколо певних ліній продукції, навколо ринків збуту чи навколо виконуваних функцій. Але дискусія перетворилася на загальне, неконтрольоване обговорення довільних ідей, скарг і суперечок.
В якийсь момент Джобс почав критикувати колектив, що працював над проектом Lisa, за випуск продукту, котрий не користується попитом.
— Що ж, — відстрілився хтось, — ви ще ж не випустили свій Macintosh! Може, варто почекати, допоки ваш витвір вийде в люди, і лише тоді починати критикувати?
Скаллі був ошелешений. У Pepsi ніхто би не насмілився сказати таке директорові.
— І тут вони всі почали цькувати Стіва.
Це нагадало Джону бородатий жарт, який він почув від одного рекламника Apple: «Яка відмінність між Apple і скаутами? У скаутів є дорослі наглядачі».
Коли суперечка була саме в розпалі, слабкий землетрус почав трусити кімнату.
— Всі на пляж! — вигукнув хтось.
Усі побігли через двері до води. Тоді хтось інший вигукнув, що землетрус спричинив велику хвилю, тож усі розвернулися й побігли в іншому напрямку.
«Нерішучість, суперечливі поради, привид стихійного лиха — все це стало лише передвісником того, що мало прийти», — писав Скаллі згодом.
Якось у суботу вранці Джобс запросив Скаллі та його дружину, Лізі, до себе на сніданок. На той час він жив у красивому, але нічим не примітному будинку в стилі епохи Тюдорів разом зі своєю дівчиною, Барбарою Ясінскі, розумною та замкнутою красунею, яка працювала на Регіса Мак-Кену. Лізі принесла пательню й зробила овочеві омлети. (На той час Джобс уже відійшов від своєї суворої веганської дієти.)
— Мені незручно, що я не маю достатньо меблів, — вибачився Джобс. — Я просто ще не дійшов до того.
Це була одна з властивих йому примх: строгі стандарти щодо майстерності, поєднані зі спартанською жилкою, не дозволяли йому купити меблі, до яких в нього не спалахувало справжнє почуття. У нього була лампа фірми Tiffany, старовинний стіл у їдальні та відеопрогравач для лазерних дисків, підключений до телевізора Sony Trinitron, проте замість диванів і стільців на підлозі були розкидані поролонові подушки. Скаллі посміхнувся й помилково подумав, що це було схожим на його власне «консервативне й спартанське життя в захаращеній квартирці в Нью-Йорку» на зорі його кар’єри.
Джобс поділився зі Скаллі думкою, що він умре молодим, тож йому потрібно швидко досягнути багатьох речей і залишити свій слід в історії Силіконової Долини.
— Всім нам даний короткий час на цій землі, — сказав він Джону та його дружині, коли вони сиділи за столом того ранку. — Ймовірно, що в нас є лише одна можливість зробити декілька справді величних речей — і зробити їх добре. Жоден із нас не знає, скільки житиме тут, і я теж не знаю, але відчуваю, що мені потрібно звершити багато з цього, поки я ще молодий.
Джобс і Скаллі балакали з десяток разів на день у перші місяці їхніх стосунків.
— Ми зі Стівом стали близькими друзями, практично постійними компаньйонами, — казав Скаллі. — Ми зазвичай висловлювалися незавершеними реченнями та фразами.
Джобс лестив Скаллі. Коли він забігав, щоби дещо обговорити, то зазвичай казав щось на кшталт: «Ти єдина людина, яка зрозуміє це». Вони постійно повторювали одне одному — справді, так часто, що слід було вже починати хвилюватися, — наскільки тішилися вони з того, що могли бути одне з одним і працювати в команді. При кожній нагоді Скаллі знаходив риси, які були спільні для них із Джобсом, і звертав на них увагу:
Ми могли закінчувати речення один замість одного, оскільки були на одній хвилі. Стів будив мене о другій ночі своїм телефонним дзвінком, тільки щоби поговорити про ідею, яка раптово спала йому на думку. «Привіт! Це я», — казав він, ніби ніде нічого, сонному слухачеві, абсолютно не думаючи про те, котра зараз година. Що цікаво — я вчиняв так само, коли працював у Pepsi. Стів рвав на шматки текст презентації, з яким мав виступати наступного ранку, розкидаючи слайди по кімнаті. І я поступав так, коли намагався зробити публічні промови важливим інструментом у менеджменті в свої перші дні в Pepsi. Будучи молодим керівником, я завжди нетерпляче ставився до того, щоби завдання було виконано, і часто вважав, що міг би зробити це краще самотужки. І Стів також. Інколи мені здавалося, що спостерігаю за тим, як Стів грає мою роль у кіно. Ці схожості викликали якесь моторошне відчуття — і стояли за тим дивовижним симбіозом, який у нас розвинувся.
Це був самообман — і пряма дорога до катастрофи. Джобс рано почав це відчувати.
— Ми по-різному дивилися на світ, по-різному сприймали людей, у нас були різні цінності, — пригадував він. — Я почав усвідомлювати це через декілька місяців після того, як він приїхав. Він не міг швидко збагнути багатьох речей, а люди, яких він хотів підвищити в посаді, були, як правило, мужлаями.
Проте Джобс знав, що він може маніпулювати Скаллі, підтримуючи його віру в їхню надзвичайну подібність. І чим більше він маніпулював Скаллі, тим більше починав його зневажати. Розсудливі спостерігачі із колективу проекту Macintosh — як от Джоана Гофман — скоро усвідомили, що відбувається, і знали, що це додасть розриву вибуховості.
— Стів давав можливість Скаллі відчути себе винятковим, — розповіла вона. — Скаллі ще ніколи не почувався таким. Скаллі втратив голову, тому що Стів приписував йому цілий букет рис, яких у того навіть не було. Коли те, що Скаллі не відповідав цьому портретові, стало очевидним, Стівовий ефект викривлення реальності створив вибухонебезпечну ситуацію.
Пристрасть почала охолоджуватися з боку Скаллі так само. Однією з його слабкостей при намаганні керувати компанією, яка не працювала злагоджено, було бажання догоджати іншим людям, — і то була одна з багатьох рис, яких не мав Джобс. Скаллі був увічливою людиною; через це сахався Джобсової брутальності щодо їхніх колег.
— Ми приходили до будинку, в якому працювала команда Macintosh, об одинадцятій вечора, — згадував він, — і хтось приносив йому код, щоби показати. Інколи він навіть не дивився на той код. Він просто брав його і жбурляв ним назад у тих людей. Я запитував: «Як ти міг відхилити його, не перевіривши?». А він відповідав: «Я знаю, що вони можуть зробити краще».
Скаллі намагався повчати його: «Ти маєш навчитися тримати дещо в собі», — казав він йому. Джобс погоджувався, але просіювати емоції через сито було не в його характері.
Джон почав уважати, що непостійність Стіва та його неперед-бачуване ставлення до людей були закорінені в його психології та, ймовірно, відображали легку біполярність. У нього були серйозні перепади настрою, інколи він був у екстазі, а в інші моменти впадав у депресію. Час від часу він зненацька вдавався до брутальних тирад, і Скаллі заспокоював його.
— Двадцять хвилин по тому мені хтось телефонував і просив прийти, бо Стів знову здавав позиції, — розповідав він.
Перша їхня суттєва суперечка стосувалася ціни на Macintosh. Він задумувався як комп’ютер вартістю в тисячу доларів, але зміни, які вносив до проекту Джобс, підвищили ціну наскільки, що компанія вже планувала продавати його за 1995 доларів. Проте, коли Джобс разом зі Скаллі почали думати над серйозними розкруткою й маркетинговим проштовхуванням продукту, Скаллі вирішив, що потрібно збільшити ціну ще на п’ятсот доларів. Він уважав, що витрати на маркетинг належали до тієї ж категорії, що всі решта витрат на виробництво, й мали бути враховані в ціні. Джобс виступав радикально проти.