Джобс згодом казав, що ніколи не читав роману.
— Я чув, що роман про мене, — сказав він мені, — і якщо він був справді про мене, то мене там конкретно обгидили, а я не хотів злитися на свою сестру, тому й не читав.
Проте він сказав у інтерв’ю New York Times через декілька місяців після виходу книжки, що прочитав її і побачив певні свої риси в головному герої.
— Близько двадцяти п’яти відсотків у ньому повністю від мене, аж до дрібних манер, — сказав він журналістові Стіву Лopy. — І я однозначно не скажу вам, яких саме двадцять п’ять відсотків.
Його дружина сказала, що насправді Джобс глянув на книжку та попросив її почитати замість нього й сказати, що йому про неї говорити.
Сімпсон вислала рукопис Лізі перед тим, як книжка вийшла, але спершу дівчина не прочитала нічого, крім вступу.
— На декількох перших сторінках я побачила свою родину, свої анекдотичні ситуації, свої речі, свої думки, себе саму в героїні Джейн, — зауважила вона. — Поміж правдою були затиснуті вигадки, які були для мене брехнею, і вони були ще очевиднішими через їх небезпечну наближеність до правди.
Лізу це ранило, і вона написала замітку для гарвардської газети Advocate, пояснюючи свої почуття. Перша чернеткова спроба була дуже гіркою, тож дівчина трохи відшліфувала її перед тим, як віддавати в друк. Вона почувалася зрадженою дружбою Сімпсон.
«Я не знала, що протягом тих шести років Мона збирає інформацію, — написала вона. — Я не знала, що коли шукала в неї розради чи просила порад, вона також усе фіксувала».
Згодом Ліза помирилася із Сімпсон. Вони поїхали до кав’ярні, щоби обговорити книжку, і Ліза сказала, що не змогла дочитати її до кінця. Сімпсон запевнила, що закінчення їй сподобається. Протягом років у Лізи були непостійні стосунки з Моною, але вони все ж були в певному сенсі ближчими, ніж ті, що дівчина мала зі своїм батьком.
Коли Пауел народила в 1991-му, через декілька місяців після її весілля з Джобсом, протягом двох тижнів малюка називали «крихітка хлопчик Джобс», оскільки визначитися з іменем, яквиявилося, було не набагато легше, ніж вибрати пральну машинку. Нарешті його назвали Рід Пол Джобс. Своє друге ім’я хлопчик отримав на честь батька Стіва, а перше (як наполягали і Джобс і Пауел) було вибране тому, що звучало гарно, а не тому, що так називався університет, де навчався Стів.
Рід багато чим нагадував свого тата: різкий і розумний, із разючим поглядом і гіпнотичним шармом. Але, на відміну від батька, в нього були приємні манери й скромна витонченість. Він був творчим — у дитинстві йому подобалося вдягатися в якийсь костюм і входити в образ, — а також чудовим учнем, зацікавленим у природничих науках. Рід міг копіювати погляд свого батька, але він також був показово лагідним і, здавалося, не мав і зернини жорстокості в своєму характері.
Ерін Сієна Джобс народилася в 1995 році. Вона була не такою галасливою і часом страждала від того, що не отримувала достатньо уваги від свого батька. Вона успадкувала татове зацікавлення дизайном і архітектурою, але також навчилася витримувати певну емоційну дистанцію, щоби не настільки боляче переживати його відокремленість.
Наймолодша дитина, Ів, народилася в 1998-му й стала вольовою, веселою дівчинкою-феєрверком, яка, не будучи ні нужденною, ні заляканою, знала, як упоратися зі своїм батьком, як вести з ним перемовини (й інколи перемагати) і навіть сміятися з нього. Стів жартував, що вона колись буде керувати компанією Apple, якщо не стане президентом Сполучених Штатів.
У Джобса були міцні стосунки з Рідом, а з доньками він був більш відчуженим. Як і у випадку з іншими людьми, чоловік часом зосереджував усю свою увагу на дітях, але так само часто просто ігнорував їх, коли інші питання займали його розум.
— Він зосереджувався на своїй роботі і часом узагалі не приділяв часу дівчаткам, — розповідала Пауел.
У якийсь момент Джобс зізнавався дружині, що захоплюється тим, як розвиваються їхні діти, «особливо враховуючи те, що ми не завжди можемо присвятити їм свою увагу». Це дивувало й трохи дратувало Пауел, адже вона відмовилася від своєї кар’єри, коли Ріду виповнилося два рочки, і вирішила, що хоче народити ще дітей.
У 1995 році виконавчий директор Oracle Лapi Елісон влаштував вечірку для Джобса на честь його сорокового дня народження, на яку прийшли багато технозірок і магнатів. Елісон став близьким другом Стіва й часто запрошував усю родину Джобс провести час на одній із його багатьох розкішних яхт. Рід почав називати його «наш багатий друг», що було дивовижним доказом того, наскільки його батько уникав помпезного показу багатства. Урок, який Джобс засвоїв у дні, коли захоплювався буддизмом, полягав у тому, що нерідко матеріальні маєтки радше засмічують життя, а не збагачують його.
— Майже кожен другий виконавчий директор має охоронця, — сказав він. — Вони навіть мають тих охоронців удома. То якесь схиблене життя. Ми просто вирішили, що не хочемо виховувати своїх дітей у такій атмосфері.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
ІСТОРІЯ ІГРАШОК
Баз і Вуді спішать на порятунок
«Дуже приємно робити неможливе», — сказав якось Волт Дисней. Такий підхід Джобсові подобався. Він захоплювався тим, із якою увагою ставився Дисней до деталей і зовнішнього вигляду, і вважав, що Pixar і кіностудія, яку заснував Дисней, чудово пасували одна до одної.
The Walt Disney Company надала ліцензію для Ріхаr’s Computer Animation Production System і таким чином стала найкрупнішим покупцем піксарівських комп’ютерів. Одного дня Джефрі Катценберґ, голова диснеївського кіновідділу, запросив Джобса до студій Burbank, щоби той подивився на технології, якими вони оперували. Під час екскурсії, яку влаштували йому хлопці з Disney, Джобс повернувся до Катценберґа й запитав:
— Чи Disney задоволена Pixar?
Катценберґ із повною впевненістю відповів, що так. Тоді Джобс запитав:
— Чи вважаєте ви, що ми в Pixar задоволені Disney?
Катценберґ відповів, що, на його думку, задоволені.
— Ні, ми незадоволені, — сказав Джобс. — Ми хочемо зробити з вами фільм. От тоді ми будемо задоволені.
Катценберґ виявив бажання спробувати. Він захоплювався анімованими короткометражками Джона Ласетера й безуспішно намагався заманити його назад у Disney. Тож Катценберґ запросив піксарівську команду, щоби обговорити партнерську роботу над фільмом. Коли Кетмул, Джобс і Ласетер розташувалися за великим столом, Катценберґ заговорив начистоту:
— Джоне, оскільки ти не хочеш повернутися й працювати на мене, — сказав він, дивлячись на Ласетера, — я піду таким шляхом.
Так само, як Disney мала багато спільних рис із Pixar, чимало спільного було й між Катценберґом і Джобсом. Обоє вміли бути чарівними, коли хотіли, і агресивними (чи навіть гірше), коли це відповідало їхньому настрою чи інтересам. Елві Рей Сміт, який саме збирався покинути Pixar, був присутнім на тій зустрічі.
— Мене вразило те, наскільки Катценберґ і Джобс схожі, — пригадує він. — Тирани з неймовірним даром базікати.
Катценберґ чудово знав про це.
— Усі думають, що я тиран, — сказав він піксарівському колективу. — Я і є тираном. Але я зазвичай правий.
Легко можна собі уявити, що Джобс каже те саме.
На перемовини між двома чоловіками з однаковою пристрастю, які дуже пасували одне одному, пішли місяці. Катценберґ наполягав, щоби Disney отримала права на запатентовані технології для створення анімації у 3D-форматі, які належали компанії Pixar. Джобс відмовлявся робити це і, зрештою, переміг у даному питанні. У Джобса також була власна вимога: Pixar матиме часткове право на володіння фільмом і його героями, а також змогу контролювати права на відео та можливі його продовження.