— Якщо ти хочеш цього, — сказав Катценберґ, — то ми можемо просто припинити цю розмову, і ти підеш.
Джобс залишився, поступившись у цьому питанні.
Погляд Ласетера був прикутим до того, як два міцні й «туго закручені» директори роблять випади й парирують.
— Я просто був у захоплені, спостерігаючи за тим, як Стів і Джефрі це робили, — пригадував він. — То було наче матч із фехтування. Вони обидва були майстрами своєї справи.
Але Катценберґ прийшов на матч із шаблею, а Джобс — усього лише з рапірою. Pixar перебував на межі банкрутства й потребував ухвалення угоди з Disney значно більше, ніж Disney потребувала угоди з Pixar. Крім того, Disney могла собі дозволити профінансувати всю справу, а Pixar — ні. Результатом того став договір, укладений у травні 1991 року, відповідно до якого Disney цілковито володітиме правами на картину та її героїв, контролюватиме творчий процес і заплатить Pixar близько 12,5 % доходів від продажу квитків. За Disney залишаються право (але не зобов’язання) випустити два наступних мультфільми компанії Pixar і право створити (із чи без Pixar) продовження, використовуючи героїв мультфільму. Disney могла також знищити фільм у будь-який момент, заплативши лише незначний штраф.
Ідея, яку запропонував Джон Ласетер, називалася «Історія іграшок». Вона виникла з вірування — яке Джон розділяв разом зі Стівом — у те, що предмети мають певну сутність, мету, заради якої вони створювалися. Якби об’єкти могли відчувати, то ці почуття базувалися би на їхньому бажанні зреалізувати власну сутність. Наприклад, мета склянки — тримати в собі воду; якби в неї були почуття, то вона була би щасливою у наповненому стані й нещасною, коли порожня. Сутність комп’ютерного екрану — служити засобом зв’язку з людською істотою. Сутність одноколісного велосипеду — щоби на ньому їздили в цирку. Мета іграшок полягає в тому, щоби з ними бавилися діти, і їхнім екзистенційним страхом є те, що їх можуть викинути чи відставити вбік заради нових іграшок. Тож приятельський фільм (від англ. buddy movie — піджанр художнього фільму, у якому центральне місце займає дружба між двома героями чоловічого роду. — Прим, пер.), у якому би стара іграшка об’єдналася з блискучою новою, уже містив би в собі драму, особливо коли дії розгорталися б навколо іграшок у той час, коли дитини коло них немає. Перший опис починався так: «У кожного в дитинстві був травматичний досвід, коли ви губили якусь іграшку. Наша історія показує, що відчуває іграшка, коли вона втрачає й намагається знову завоювати те єдине, що важить для неї найбільше: щоби діти нею бавилися. Це причина, з якої всі іграшки існують. Це — емоційна основа їхнього існування».
Два головних герої пройшли через багато змін і покращень, поки не стали Базом Рятівником і Вуді. Кожних декілька тижнів Ласетер і його команда складали докупи свою останню розкадровку чи відзнятий матеріал, щоби показати її у Disney. Під час ранніх кінопроб Pixar хизувалася своєю дивовижною технологією, яка виявлялася, наприклад, у таких деталях: у сцені, де Вуді крутиться на вершечку комода, світло струменить через венеційські жалюзі, які відкидають тіні на його сорочку в клітинку — ефект, який практично неможливо було би відтворити від руки. Проте вразити Disney сюжетом було набагато складніше. На кожній презентації, яку проводила Pixar, Катценберґ багато чого перекреслював, гаркаючи і розкидаючись своїми деталізованими зауваженнями та коментарями. А зграя посіпак із нотатниками завжди наглядала за тим, щоби кожна пропозиція і примха Катценберґа була врахована.
Головна ідея Катценберґа полягала в тому, щоби додати зухвалості двом головним героям. Це може бути мультфільм, який називається «Історія іграшок», але не варто розраховувати лише на дитячу аудиторію.
— Спершу там не було ніякої драми, ніякої справжньої історії, ніякого конфлікту, — пригадував Катценберґ.
Він порадив Ласетеру переглянути декілька класичних приятельських фільмів штибу «Ті, що не схилили голови» (The Defiant Ones), «48 годин» (48 Hours), у яких два героя з різним ставленням до життя потрапляють в ситуацію, де їм потрібно діяти разом і налагоджувати зв’язок. На додачу він продовжував просувати думку, що в мультфільмі має бути те, що чоловік називав «ребром», — це означало, що герой Вуді мав би бути більш заздрісним, злим і воювати проти База, нового непроханого гостя в коробці з іграшками.
— Це світ, у якому іграшка воює проти іграшки, — каже Вуді у якийсь момент, виштовхуючи База з вікна.
Після багатьох раундів вислуховування зауваг від Катценберґа та інших диснеївських керівників із Вуді зіскоблили майже всю його чарівність. У якійсь сцені герой скидає інші іграшки з ліжка й гукає до Жилки, щоби той прийшов на допомогу. Коли Жилка вагається, Вуді гаркає:
— Хто тобі сказав, що тобі треба думати, ти, ходяча віденська сосиска?!
Жилка тоді ставить питання, яке члени колективу Pixar скоро почнуть ставити самим собі: «Чого ковбой такий страшний?». У якийсь момент Том Генкс, який озвучував Вуді, вигукнув: «Та цей чувак — реальний покидьок!».
Ласетер і його піксарівська команда підготували першу половину фільму для показу до листопада 1993 року, тож вони привезли її на студію Burbank, щоби показати зроблене Катценберґу та іншим диснеївським керівникам. Пітеру Шнайдеру, який очолював відділ анімації, ніколи не подобалася ідея Катценберґа щодо того, щоби люди, які не працювали в штаті компанії, створювали анімацію для Disney, тож він назвав роботу непотребом і наказав, щоби її випуск зупинили. Катценберґ погодився.
— Чому воно настільки жахливе? — запитав він у колеги, Тома Шумахера.
— Тому що це більше не їхній фільм, — відповів Шумахер прямо.
Згодом він пояснив: «Вони дослухалися до порад Катценберґа, і проект просто повністю з’їхав із рейок».
Ласетер усвідомлював, що Шумахер був правим.
— Я сидів там, і мені було соромно дивитися на те, що появлялося на екрані, — пригадував він. — То була історія про найбільш незадоволених і злих героїв, яких я коли-небудь бачив.
Він попросив у Disney, щоби йому дали шанс повернутися в Pixar і переробити сценарій. Катценберґ підтримав його.
Джобс не надто долучався до творчого процесу. Враховуючи його схильність до контролю, особливо в питаннях смаку й зовнішнього вигляду, таке самоусунення було свідченням його поваги до Ласетера та інших художників із Pixar — так само, як і вміння Ласетера і Кетмула не підпускати його до своєї творчості. Проте він допомагав у врегулюванні стосунків із Disney, і колектив Pixar то дуже цінував. Коли Катценберґ і Шнайдер зупинили випуск «Історії іграшок», Джобс підтримував роботу над мультфільмом, фінансуючи її із власної кишені. Він також зайняв сторону піксарівської команди проти Катценберґа.
— Він перекрутив усю «Історію іграшок», — говорив згодом Джобс. — Він хотів, щоби Вуді був поганим пацаном, і коли він закрив нас, ми типу дали йому копанця під зад і сказали: «Це не те, що ми хочемо», — і зробили все так, як завжди самі хотіли.
Колектив Pixar повернувся з новим сценарієм через три місяці. Герой Вуді трансформувався із тиранічного боса інших іграшок Енді в їхнього мудрого лідера. Заздрість, яка виникла в нього після приїзду База Рятівника, була зображена із більшим співчуттям, і це відобразилося у пісні Ренді Ньюмана «Дивина» (Strange Things). Сцена, у якій Вуді випхав База з вікна, була переписана, тож тепер Баз випав у результаті нещасного випадку, спричиненого маленьким трюком із використанням лампи Luxo, який вигадав Вуді. Катценберґ і Ко схвалили новий підхід, і до лютого 1994 року фільм знову був у виробництві.