— Стіве, про що ти думаєш? Що відчуваєш? Прошу тебе, мені потрібне рішення зараз.
— Я зовсім не спав минулої ночі, — відповів Джобс.
— Що сталося? — запитав Амеліо.
— Я довго думав про те, що маю зробити, і про нашу угоду, й у що все це виллється для мене. Я втомився і не можу думати зараз. Не питай мене більше нічого, — сказав Джобс.
Амеліо відповів, що це просто неможливо. Він мусив почути відповідь.
Джобс нарешті зібрався з силами:
— Слухай, якщо ти мусиш щось їм сказати, — хай буде радник голови.
Так Амеліо і зробив.
Оголошення прозвучало того ж вечора, 20 грудня 1996 року. Свідками стали 250 працівників в головному офісі Apple. Амеліо зробив те, про що домовився раніше з Джобсом, і описав його роль у компанії як позаштатного радника. Замість того щоби вигулькнути з-за куліс сцени, Джобс виринув з аудиторії й легко попрямував проходом. Амеліо попередив, було, всіх, що Стів буде занадто втомленим, щоби виступати, але той уже встиг відновити сили завдяки оплескам.
— Я дуже схвильований, — сказав Джобс, — позаяк із нетерпінням чекаю, щоби знову працювати зі старими колегами.
Після закінчення заходу репортер із Financial Times Луїс Кіо підійшов до сцени й поставив Джобсу запитання, яке прозвучало майже як звинувачення, чи збирається він захопити керівництво в Apple.
— О ні, Луїсе, — відповів Стів. — Моє життя тепер багате на події. У мене сім’я. Я зайнятий у Pixar. Мені залишилося небагато часу, але, сподіваюся, я ще поділюся деякими ідеями.
Наступного дня Джобс поїхав у Pixar. Він ще більше закохався у це місце і хотів, щоби працівники знали — він залишатиметься президентом компанії. Вони ж насправді були щасливі, що він знову працює в Apple, хай і позаштатно. Непогано також, якщо Джобс трохи розпорошить свою увагу… Він був просто незамінним, коли йшлося про великі перемовини, але був небезпечним, коли мав занадто багато вільного часу.
У Pixar Джобс відразу попрямував до Ласетера, щоби пояснити: позаштатна посада все одно відбиратиме багато часу. Він просив Ласетерового благословення.
— Я не можу перестати думати про те, що ця робота відніме багато мого часу від моєї сім’ї та моєї іншої сім’ї — Pixar, — скаржився Джобс. — Але я йду на це, бо світ стане кращим, коли в ньому буде Apple.
Ласетер усміхнувся.
— Благословляю тебе, — відповів він.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
ВІДНОВЛЕННЯ
Хто нині програв, переможе згодом
— Рідко можна побачити митця, котрому було би за тридцять чи за сорок і який справді творив би щось дивовижне, — сказав Джобс саме перед тим, як йому виповнилося тридцять.
У його житті саме так усе виглядало протягом десятиліття, коли Стівові було тридцять із хвостиком, починаючи від моменту, як його звільнили з Apple у 1985-му. Але тільки-но цьому чоловікові виповнилося сорок, у нього почався період процвітання. «Історія іграшок» вийшла в прокат того року, і покупка компанією Apple проекту NeXT стала для Джобса можливістю повернутися в організацію, яку він колись заснував. І вже повернувшись до Apple, Джобс показав, що навіть люди, яким за сорок, можуть бути неймовірними винахідниками. Зробивши переворот у царині персональних комп’ютерів, коли йому було дещо за двадцять, тепер він зробить те саме з музичними програвачами, бізнес-моделлю звукозапису, мобільними телефонами, додатками (apps), планшетними комп’ютерами, книжками та журналістикою.
Він сказав Ларі Елісону, що його стратегією для повернення в компанію було продати NeXT у Apple, отримати призначення в раду директорів і вичекати там, поки виконавчий директор Ґіл Амеліо не спіткнеться. Елісона, мабуть, збило з пантелику те, що Джобс наполягав, що гроші не виступають мотивацією для нього, але це було правдою лише наполовину. В нього не було ні показних споживацьких потреб, як у Елісона, ні філантропічних імпульсів Ґейтса, ні змагальницьких мотивів і бажання подивитися, як високо він може піднятися в списку часопису Forbes. Натомість потреби його еґо й власна одержимість ідеєю змушували Стіва створювати спадок, який викликав би в людей благоговійний трепет. Подвійний спадок, якщо на те пішло: розробка інноваційних витворів і формування міцних компаній. Він хотів розділити пантеон — ба, навіть зайняти місце десь вище — із Едвіном Лендом, Біллом Г’юлеттом і Девідом Паккардом. І найкращий спосіб досягнути цього полягав у поверненні в Apple і відвоюванні свого царства.
І все ж, коли кубок влади приблизився до його вуст, Стівен виглядав навдивовижу нерішучим, неохочим і, можливо, навіть сором’язливим.
Він повернувся до Apple офіційно в січні 1997 року як консультант на півставки, як і обіцяв Амеліо. Джобс почав відстоювати свої права в деяких кадрових сферах, особливо захищаючи своїх людей, які перейшли з ним сюди із NeXT. Але в більшості інших моментів він був незвично пасивним. Ухвалене рішення не запрошувати його приєднатися до ради директорів образило Стіва, і він почувався приниженим пропозицією очолити підрозділ операційних систем компанії. Амеліо таким чином зумів створити ситуацію, у якій Джобс був водночас у компанії і поза нею, що не гарантувало рецепту спокою. Стівен згодом пригадував:
Ґіл не хотів, щоби я був десь неподалік. А я вважав його невігласом. Я знав це, бо продав йому компанію. Я гадав, що мною хизуватимуться, як лялькою, час від часу, на таких подіях як Macworld, усього-на-всього заради шоу. І то було нормально, бо я працював у Pixar. Я винайняв офіс у центрі Пало-Альто, де міг би працювати декілька днів на тиждень, а тоді їхав у Pixar на день чи два. То було хороше життя. Я міг трохи пригальмувати, провести час зі своєю родиною.
Джобсом і справді «похизувалися» під час Macworld на початку січня, і це ще раз утвердило його в думці, що Амеліо був невігласом. Близько чотирьох тисяч вірних билися за місця в бальній залі готелю «Меріот» у Сан-Франциско, щоби почути основну доповідь Амеліо. Його представив Джеф Ґолдблюм.
— Я граю роль експерта в теорії хаосу в фільмі «Загублений світ: Парк Юрського періоду», — сказав він. — Гадаю, що це дає мені право виступати на святковому заході Apple.
Тоді він надав слово Амеліо, котрий вийшов на сцену в кричущій спортивній куртці і сорочці з круглим комірцем, зашпиленій до останнього гудзика, «виглядаючи, наче комік із Вегаса», як зауважив журналіст Джим Карлтон із Wall Street Journal, або, за словами письменника й спеціаліста з технічної журналістики Майкла Малоуна, «виглядаючи точно так, як ваш дядечко, який щойно розлучився з дружиною і прийшов на своє перше побачення».
Найбільшою проблемою було те, що Амеліо поїхав у відпустку, пересварився зі своїми укладачами промов і відмовився репетирувати. Коли Джобс зайшов за куліси, то його дуже розхвилювало безладдя, а також те, що він побачив, як Амеліо стояв на подіумі й бубнів якусь незв’язну й безкінечну промову. Амеліо вперше бачив тези, які висвітлювалися на його телесуфлері, тож скоро почав намагатися імпровізувати. Він постійно губив свою думку. Так минуло більше години — й аудиторію охопив жах. Було, правда, і декілька приємних перерв — як та, коли Ґіл запросив на сцену співака Пітера Ґабріеля, котрий мав представити нову музичну програму. Ґіл також сказав, що Мухаммед Алі сидить у першому ряді — чемпіон мав вийти на сцену, щоби зробити рекламу веб-сайту про хворобу Паркінсона, але Амеліо так і не запросив його туди й не пояснив, чому Алі приїхав на захід.
Амеліо буркотів більше двох годин, поки, нарешті, не закликав на сцену людину, яку всі чекали. «Джобс вийшов на сцену, сповнений впевненості та магнетизму, стильно вдягнений. Він був повною протилежністю незграбному Амеліо, — написав Карлтон. — Повернення Елвіса не могло би викликати більшої сенсації». Натовп підірвався на ноги і привітав Джобса шаленими оплесками, які тривали понад хвилину. Десятиліття ходження по пустелі було завершене. Врешті-решт Джобс підняв руки, прохаючи тиші, й одразу перейшов до найголовнішого.