— Я тут, товариші!
Водночас в одному кутку гармоніка заграла звичайний військовий марш.
Усі одразу заходилися їсти, квапливо, зосереджено і мовчки. Відкушували величезні шматки з великим апетитом, випивали величезні келихи й ревно поглядали на свої тарілки. Анжеліна не хотіла придивлятися до інших, але щоразу щось змушувало її, і, тільки-но вона помічала, що хтось із гостей ковтає великий шматок, брала собі маленький і дедалі менший, тоненький і дедалі тонший, їй здавалося, ніби цей прощальний вечір триватиме вічно, а всі оті зібрані веселі чоловіки — її наречені, тож у такому разі байдуже, чи у вахмістра Состена завтра закінчиться відпустка, чи ні. Вона була заручена з усіма його друзями й належала їм.
Коли вже з’їли телятину, підвівся капрал артилерії, стукнув виделкою по келиху й почав промову.
Він розповідав про всі геройські вчинки вахмістра Состена, і здавалося, ніби сам імператор не кому іншому, як вахмістру Состену, завдячує всіма своїми перемогами.
Після капрала підвівся вахмістр і трохи зміненими словами підтвердив усе, що сказав капрал.
Усі схвально заляскали в долоні.
Коли бамкало північ, більшість учасників уже сп’яніли і втратили владу над своїм розумом. Заговорили про імператора. Першим почав вахмістр Состен:
— Кожен з нас, що сидить отут, — мовив він, — міг би мати таке саме щастя.
Та насправді він мав на увазі, що тільки він один, вахмістр Состен Левадур, і ніхто інший, міг би мати таке щастя.
— Кожен з нас, — повторив капрал, — що виголошував промову про вахмістра.
— Таж йому просто пощастило! — мовив один із профосів, що брав участь у святі, — вже сивий чоловік зі зморщеним обличчям.
— То пройдисвіт! — мовив хтось інший.
— Чоловік без думки і сумління! — озвався третій.
— Подумайте, мої друзі, подумайте, як легковажно він зрадив народ і свободу народу.
— Французького народу! — докинув хтось четвертий.
— Він зрадив свободу народу, — проказав вахмістр Состен, — так, він зрадив! Я повинен сказати про це, хоча я його солдат, солдат нашої славетної армії!
— Авжеж, слави нам не бракує, — знову заговорив капрал артилерії. — Безперечно, без нього ми б не побачили світу, а світ не тремтів би перед нами. І все-таки я повинен сказати...
— І все-таки я повинен сказати, — закінчив профос речення капрала, — що ми всім завдячуємо йому, нашому маленькому капралові!
З ним погодилися не всі, проте за столом після цих слів якийсь час панувала тиша. Тільки вахмістр Состен, п’яніший за решту, сказав озлобленим голосом і не зовсім упевненим язиком:
— Що стосується мене і таких хлопців, як я, ми б однаково завоювали світ. Правда, товариство?
Він дивився то на одного, то на іншого, його вуста ще сміялися під відстовбурченими мокрими вусами, а чорні очі на червоному й гарячому обличчі вже палали ненавистю. Йому ніхто не відповів. Усі вдали, ніби заклопотані чимось іншим. Один підняв келих до свічки й розглядав його, неначе підозрював, що там є порошинка. Другий витирав серветкою виделку. Третій із відсутнім поглядом усміхався, немов уже багато годин не дослухався до розмови. Четвертий украй повільно допивав рештки свого вина, і то так, немов смакував на язиці кожен ковток. Незважаючи на сп’яніння, вахмістр Состен помітив, що геть усі кинули його напризволяще. Він уперся обома великими кулаками в стіл, підвівся, і здавалося, ніби він стоїть скорше на руках, ніж ногах. І сказав, глянувши на Анжеліну, що сиділа збоку:
— Друзі! Що таке генерал без нас? Що таке імператор без солдатів? Хто важливіший — імператор чи армія? Хто важливіший, запитую я? Хто важливіший, запитую я?
Але ніхто не відповів.
— А я кажу так, — казав Состен далі, — армія важливіша! Хай живе армія!
Анжеліна сиділа увесь час тихо. Могутній страх і великий, ще не знаний сором опанували її серце. Їй здавалося, ніби вона достеменно відчуває, як страх і сором охопили її серце з двох боків, немов узявши в залізні лещата. Вона не знала, звідки походять ті страх і сором. Почувалася загидженою в цьому товаристві, а водночас і винною, бо слухала все без заперечень. Раптом Анжеліна відчула ненависть і гнів до всіх чоловіків за столом, а надто до вахмістра Состена. Їй здавалося, ніби вона повинна гукнути на допомогу. З незмірною мукою вона відірвала руку від колін — свою червонувату, маленьку, юну безпорадну руку — і схопила келих. Випила ковточок — і одразу знову побачила себе у великій залі коло хвилястої важкої зеленої портьєри перед кришталевою карафкою. Побачила й портрет імператора на стіні. Нараз почулася вільною, сильною і сміливою. Велика, радісна, рідна і знайома сила спонукала її підвестися. Анжеліна встала. Радісна ненависть зміцнила їй серце. Ніколи не знаний добрий і любий дух підказав їй мужні слова:
— Вам має бути соромно, — сказала вона, — паплюжити імператора. Без нього не було б нічого, навіть менше, ніж нічого. Ви б і світу не побачили, і навіть на милю не відійшли б від свого села чи містечка. Без імператора ви б не мали ні шабель, ні шоломів, ні шнурів, ні грошей платити за вино, яке п’єте! Ви брали участь у битвах тільки тому, що він вів вас. Якщо хто-небудь із вас мав коли-небудь сміливість, то і нею ви повинні завдячувати тільки Наполеонові. Тільки він надав вам сміливості, а потім давав і ордени за заслуги, що аж ніяк не ваші. Тому, як я вже казала, вам має бути соромно!
Анжеліна знову сіла. Вона бачила немов здалеку, хоча вахмістр Состен сидів у неї під боком, що він схопився за карафку і знову налив собі келих. Вона бачила руки, які так добре знала, — дебелі, короткопалі, м’ясисті, страшенно волохаті м’язисті руки, — бачила обидві руки, дарма що вахмістр лише однією взявся за карафку, — і пригадала, вкрай злякавшись і засоромившись, що ті руки звикли обмацувати її плоть, її груди, руки та стегна: безсоромні, волохаті, порочно волохаті інструменти.
Усім раптом здалося, що над столом поширився великий страх. Усі мали враження, ніби свічки зненацька загорілися швидше й завзятіше, сала в них дедалі меншало, в кімнаті щораз темнішало, і ніби вони вже не повинні розмовляти між собою. Безперечно, свято було сумне і невдале. Всі мовчали.
Проте тієї миті, коли настрій усіх гостей от-от мав остаточно спохмурніти, двері розчахнулися, і водночас із прохолодним нічним вітром, що змусив свічки спалахнути, і певною мірою принесена цим вітром, у залу забігла Вероніка Казимир. Вона щойно приїхала, і то в незвичайному святковому вбранні, в повному обладунку, тобто з оголеними плечима і грудьми, що ходили ходором, у яскраво-жовтій шовковій сукні, яку, за чутками, вона отримала особисто від імператриці Жозефіни і яку одягала тільки на великі свята. Між її неприродно білими грудьми, що розвівали ніжну хмаринку схожої на борошно пудри, полискував у віночку з діамантів великий нефрит — подарунок імператриці і, безперечно, чаклунський камінь першорядної ваги. Якусь довгу мить двері були відчинені, й потік прохолодного нічного повітря і далі похитував золоті вогники свічок. Господар запопадливо поставив стілець на чільному місці за столом. Перше ніж люди оговтались після появи тієї блискучої постаті, Вероніка вже сиділа на чолі столу.
— Я бачу, — заговорила вона впевненим голосом професійної провидиці, — що ви тут посварилися. Але поміж вами має панувати мир.