— Я хочу вам щось сказати, — тихо заговорив Вокурка. Зачекав, Анжеліна мовчала. — Ви хочете слухати мене? — запитав він і глянув на неї. Вона кивнула головою. — Ну, — знову озвався він, — я думав, що можу вас запитати... запитати вас... чи хочете ви лишитися в мене?
— Так! — відповіла Анжеліна ясним голосом, який здивував її саму.
— Може, ви не зрозуміли мене, — знову заговорив Вокурка. — Чи хочете ви лишитися зі мною? Зі мною?
— Так! — повторила вона тим самим ясним голосом.
Вони зайшли в дім. Анжеліна сама запалила свічки в ліхтарі, вперше, відколи жила у Вокурки. Заходилася коло горщиків, коло плити. Відчувала весь час на собі погляд чоловіка і уникала дивитися на нього. Зі страхом думала про ніч, що надходила тепер, про любов, яку знайшла, і нараз відчула жах перед дерев’яною ногою чоловіка, наче вперше тепер подумала, що вона не становить природну частину його тіла.
Вони їли мовчки і збентежено, як і всі попередні вечори, молочний суп із картоплею, який любив Вокурка і який трохи стишував його ностальгію. Потім пили, і Анжеліна тепер помітила, що Вокурка наливав вино не зі звичайної пляшки, як у минулі вечори, а з кришталевої карафи. Навіть ця карафа мала спереду невеликий гладенький овал під носиком посеред свого помпезного вигину. На овалі можна було бачити імператора Наполеона у його звичайному вбранні, скляного імператора, забарвленого і водночас закривавленого червоним вином, Наполеона зі скла, каменю і крові. Тією мірою, якою карафа порожніла, імператор ставав блідішим і дальшим, справжнім склом, і Анжеліні здавалося, наче вона бачить, як він умирає, частина за частиною свого тіла, спершу голова, потім плечі, тулуб, стегна і наостанок чоботи. Вона прикипіла очима до того овалу, її лихоманило, вона хотіла, щоб карафа знову була повна.
— У вас є ще вино? — запитала Анжеліна. — Така гарна карафа!
— Так, добра річ, — підтвердив Вокурка. — Мені колись подарував її наш граф Хойницький. Він тоді спорядив нас, я маю на увазі нас, легіонерів. Ми були в його замку, він сам навчав нас. Імператор добре знав його. Граф загинув того дня, коли я втратив ногу. Але я маю ще вино, я п’ю з цієї карафи тільки з особливих нагод. А для мене сьогодні, Анжеліно, особливе свято, правда?
Вокурка був веселий, рухливий, швидко підвівся, знову наповнив карафу, налив Анжеліні. Його щоки були червонясті, очі білі, а вуса, здавалося, дедалі білішали, немов на очах виростало нове кущаве русяве волосся і покривало собою численні, рано посивілі волосини. Вокурка став балакучим, розповідав про битви й товаришів, жартував про втрачену ногу, сказав, що, на відміну від інших, він і так годящий, але саме цієї миті відчув гострий біль у стегні та в половині гомілки, що лишилася йому, і раптом замовк. Він уже не пригадував точно, що він розповів, не знав, чи Анжеліна відповідала йому, а чи тільки слухала його, і відчув, тільки-но глянувши на неї, нестримне пожадання, пожадання, яке біль аж ніяк не притлумлював, а, здається, лише посилював. Він сидів, як і завжди, на краю ліжка, Анжеліна навпроти. Він раптом підвівся, зіперся на край столу, рушив уперед, підвелася й Анжеліна. Вона з трепетом чекала його, достеменно знала, що тепер має відбутися, цього вже не змінити, їй раптом захотілося, щоб неминуче відбулось якомога швидше, і навіть ступила йому назустріч. Віддих Вокурки тхнув жаром і вином, у його білих очах світилася доброта, вуса настовбурчились, він пробуджував в Анжеліни страх, трохи огиди і безмір співчуття. Тепер вона лягла, заплющила очі й виразно чула, як він скидає протез, чула тихе шарудіння розстебнутих шкіряних ремінців і тихенький дзенькіт металевих пряжок.
X
Анжеліна звикла до ночей, до днів і до чоловіка. Коли прийшла зима, вона почувалася в нього вже як удома і була майже щаслива. Що коротші ставали дні, то дужчала ностальгія Вокурки. Він став дедалі частіше говорити про те, що треба одружитися й повернутись до Польщі, все забути й почати нове життя. На батьківщині в Польщі, в його Лисій Ґурі, тепер лежить щільний добрий сніг, стоїть дзвінкий здоровий мороз, печуть великий круглий хліб із чорно-бурою скоринкою, і люди вже готуються до Різдва. А в цьому світі дощ іде навіть у грудні і дме вогкий ненависний вітер; король, що повернувся, і вороги Франції та Польщі — союзники, а великий імператор далеко, хоча тільки він міг би розвіяти тугу Вокурки. Але він сам, імператор, певне, відчуває тепер ще більшу тугу, ніж швець Вокурка. Газети щодня паплюжили імператора, розповідали про великий конгрес у Відні, вихваляли зрадника Талейрана і доброго короля, що повернувся і вже не платив Вокурці пенсії. Всі могутні, що були колись друзями Наполеона, зрадили і зреклися імператора. Що мав ще робити швець Вокурка з Лисої Ґури в цій країні? Вряди-годи його відвідували кілька поляків, колишні легіонери, як і він, солдати, які не знали ніякого іншого ремесла і тепер без пенсії, без хліба і без даху над головою були ще більшими каліками, ніж швець. Вони тинялись містом, як жебраки.
Дехто з них мріяв дістати стільки грошей, щоб можна було добутися до імператора, а один з них був навіть переконаний, що бракує тільки його і саме його і тільки він міг би підказати імператорові, як знову відвоювати Францію, знову перемогти світ і знову дати Польщі воскреснути. Але простий Ян Вокурка знав, що всі вони плещуть дурниці, він мав просте ремесло, праця робила його замисленим, терплячим і розважливим, а каліцтво вберігало від легковажних мрій. Він готувався до від’їзду. Сказав Анжеліні, що вона має їхати з ним. Їй довелося б лишити сина. Але невже він і досі її син? Хіба не був він ще чужішим щоразу, коли вона провідувала його? Ох, таж так було добре! Малий був солдатом, він уже пережив вогонь битви і мав лише одну матір — армію. Король Франції жив з усім світом у мирі, в армії було досить місця для малого Паскаля П’єтрі, а водночас і досить перспектив для мирного майбутнього юнака.
Отак промовляв Вокурка до Анжеліни. Вона мала тридцять років, і їй здавалося, ніби вона дуже швидко постаріла, кожен рік її життя містив у собі забагато плутанини і болю. Анжеліна була одурманена і втомлена. Тільки-но Вокурка розповідав про свою батьківщину, вона теж починала вірити, що в тій дивовижній країні панує мир. Той край далекий від усякого лиха і плутанини. Він м’який, наче сніг, що вкриває його, живе в лагідному нещасті, в нескінченному білому смутку за втраченим імператором. Анжеліна бачила ту країну, як лагідну, закутану в біле вдову, яка тужить за імператором. Мало-помалу і в Анжеліні прокинулась добра, спокійна туга за тим краєм. Мало-помалу згасла і її материнська ніжність до сина. Мало-помалу вона цілком поринула у світ шевця Вокурки. Швець святкував Різдво по-своєму, згідно з рідними звичаями. Він приніс велику ялинку, яка виповнила всю кімнату. Прибрав усі інструменти, ослінчик, на якому сидів у вестибюлі, й навіть лінзу, яка нагадувала про тяжкі буденні дні. Подарував Анжеліні шовкову шаль, сережки з гірського кришталю й туфлі, які пошив сам, — туфлі з білої шкіри. Та й Анжеліні було дуже легко на серці. Вокурка врочисто, щиро і вдячно обняв її. Від його обличчя тхнуло милом, люлькою і горілкою. Він трохи заточувався і, дивна річ, міг, здається, знаходити точку опори тільки завдяки своїй дерев’яній нозі. Він мав червоне променисте обличчя й усміхнені очі. Обоє сіли за стіл, і їм страшенно заважало ялинове гілля та почеплені на ньому свічки.
— Ти знайшла свого сина? — запитав Вокурка.
— Ні! — відповіла Анжеліна. — Він уже вирушив.
— Шкода-шкода! — проказав швець. — Було б добре, якби ми мали його коло себе. — Але сказав ці слова тільки на те, щоб сподобатись Анжеліні. Він думав про свою батьківщину і їхній спільний від’їзд.
Вокурка сам почав роздавати власноруч приготовані страви. То були страви його батьківщини і молодості. Вони мали запах рідного села, справді пахли Лисою Ґурою: борщ із червоним буряком і сметаною, горох із салом і м’який білий сир. Навіть горілку викурив сам. У Лисій Ґурі вина не пили. Співав непевним хрипким голосом рідні різдвяні колядки. На його врочистих білих очах виступили сльози. Він був змушений замовкнути і заспівати знову.