— Підведися! — наказав імператор. Жінка слухняно встала. Він швидко і лагідно погладив її покриту чепчиком голову. — Ти маєш малого сина, знаєш, де він тепер? — запитав імператор.
— Він був із вами на бойовищі! — відповіла Анжеліна. Крізь теплу мокру пелену своїх сліз вона дивилась на імператора безстрашними ясними очима, і її голос теж був виразний і дзвінкий.
— А тепер іди, дитино моя! — сказав імператор. Анжеліна ще чекала якусь мить, і він повторив: — Таж іди! — Взяв її м’яко за плечі й лагідно розвернув. Вона пішла.
— Скажіть їй, — наказав імператор, — що її син поліг і що я сам поховав його! Дайте їй завтра п’ять тисяч. Це зробиш ти! — додав імператор, обернувшись до свого слуги. Дав себе роздягти і зайшов у ванну. Думав, що зможе побути сам у гарячій воді, яку любив і в якій почувався затишно. Але прийшли його брат Жозеф і військовий міністр. Імператор дозволив їм підійти до краю ванни, розповів про перебіг битви, страшенно розхвилювався, і те хвилювання навіть йому самому видалося безглуздим, проте він не міг приборкати його. Звинувачував маршала Нея. Імператора виповнили зарозумілість і сором, він голий сидів у воді, крізь пару обличчя видавались йому розмитими, він махнув голими руками, вдарив долонями по воді, вода хлюпнула через край ванни і бризнула високо й далеко, обляпавши мундири присутніх. Вони навіть не ворухнулись. Раптом імператорові знову видалося, що все пропало, його жвавість пригасла, він замовк і відхилився назад, відчував, сидячи в гарячій воді, холодний дрож, і запитав, щоб тільки не помітили, що він раптом став кволий і безпорадний, і щоб усе-таки признатись у цьому — що робити?
Але імператор цієї миті знав: тепер він буде змушений робити тільки те, що залежить уже не від нього і не від інших людей, а давно вже приписане страхітливим, незнаним і надміру могутнім законом. Ох! Він гадав, що звичайна помічна ванна дасть йому розраду й поверне силу. Проте він уперше почувався безпорадним. Він утомився від лиха та від численних недоспаних ночей і бачив своїми великими очима, яким не давала заплющитись тільки безмірна скорбота, бачив, і то незважаючи на випари від гарячої води у ванні, цілком очевидні, вперше цілком очевидні ознаки слабкості на обличчях брата і друзів. Те, що вони скажуть мені, думав він, буде безглуздим, бо вони можуть радити тільки тому, хто рівня їм. Я дослухався до одних законів, коли був великий і сильний, а тепер, коли я безпорадний і кволий, змушений дослухатися до інших законів. Що вони знають про мене? Вони не знають мене! Вони не знають мене, знають мене не більше, ніж зорі — сонце, завдяки якому вони живуть і навколо якого обертаються. Великий, завжди пильний імператор уперше в своєму житті мав утомлені очі і вперше відчув, що втомленими і нещасними очима можна бачити виразніше й далі, ніж свіжими і гострими. Він ще раз подумав про старого Йова і старого святого отця, а також про друзів, які прийшли втішити переможеного. Імператор підвівся і вийшов до своїх друзів, голий, як Йов. Тільки мить вони бачили його жовтявий складчастий живіт, жирні стегна, що в білих, мов сніг, імператорських штанах видавалися такими сильними і м’язистими, коротку міцну шию, заокруглену спину, маленькі ступні й тендітні пальці ніг. Ця сцена тривала лише мить. Одразу підійшов служник і прикрив невелике тіло широкою білою фланеллю. Голі ступні імператора лишали щокроку виразні мокрі сліди. За кілька хвилин знову прийшла Анжеліна, як і приписував їй обов’язок. Побачила сліди імператорських ніг і, миючи підлогу, думала, що вона ганьбить і ображає сліди імператора, бо змушена витирати їх. Слуга, що мав забрати ще пляшечки, мило і рушники, підійшов до Анжеліни й тихесенько мовив:
— Я мушу повідомити тобі прикру новину. Ти чуєш? Дуже прикру!
— Кажи! — відповіла Анжеліна.
— Твій син... — почав слуга.
— Загинув, — спокійнісінько мовила вона.
— Так. Імператор сам поховав його.
Анжеліна прихилилася до стіни. Помовчала мить. Потім сказала:
— Він був моїм сином. Він любив імператора. Так, як я люблю його...
— Ти отримаєш п’ять тисяч золотих монет, — додав слуга.
— Вони мені не потрібні. Можеш узяти собі, — відмовилась Анжеліна. — Іди, — додала вона, — не заважай мені! Мені треба працювати!
Опинившись сама, Анжеліна стала навколішки, перехрестилася, хотіла молитись і не могла. Зі щіткою в руках довго стояла навколішки. Здавалося, ніби Анжеліна служить підлозі, тоді як вона зверталася до неба, до свого мертвого сина і до імператора.
На серці в Анжеліни було тяжко, її очі були сухі. Вона оплакувала сина і водночас заздрила йому. Він загинув, загинув! Але його поховала рука імператора.
IV
Наступного дня о десятій годині ранку в імператорському палаці зібралися міністри. Імператора чекали генерали і великі достойники імперії, нерухомо вишикувавшись у коридорі в два шереги, зосереджені, перелякані, скорботні й шанобливі. Насправді більшість їх боялися радше за власну долю, ніж за долю країни та імператора; дехто навіть більше переймався цікавістю, ніж болем. Ще інші більше переймалися впливом, яким, на їхню думку, вони завдячують своїй славі і який давав їм змогу жити після повернення імператора: вони стояли врочисто і вважали, що саме вони — найголовніші берейтори найважливішої долі. Фуше чекав уже в залі. Його обличчя було ще блідішим і жовтішим, ніж звичайно. Коли зайшов імператор, він украй низько нахилив свою довгасту голову. Імператор ні на кого не дивився. Проте відчував і прихований погляд міністра поліції, і нещадний та чесний погляд старого Карно. Імператор не вважав, що повинен дивитися на всіх: кожного з них він знав дуже давно. І знав наперед, що вони думають і що скажуть. Імператор сів.
— Засідання відкрито! — оголосив він спокійним голосом. — Я повернувся, — казав він далі, — щоб відвернути лихо, яке спіткало нас. Але я потребую на якийсь час абсолютної влади.
Усі опустили очі. Тільки Фуше незмінно дививсь на імператора своїми ясними очима. І водночас невпинно писав якусь записку. Бозна-кому, й імператор добре бачив це. Міністр поліції писав, не дивлячись на сторінки. Його очі всякчас були спрямовані на імператора, здавалося, ніби його рука, невтомно пишучи на папері, мала власні очі. Тепер підвівся імператор:
— Ви хочете, я відчуваю, щоб я зрікся, — мовив він.
— Так, Ваша Величносте, — відповів один з міністрів.
Імператор знав про це. Він ставив кожне запитання на те, щоб отримати відповідь, якої давно сподівався. Проте сказав, і йому самому здавалося, ніби в ньому говорить хтось чужий:
— Ворог у країні. Я, хоч би що могло статися, людина з народу і солдат. Одне моє слово — і всі депутати страчені. Я ще сьогодні маю сто тридцять тисяч війська. Англійці і пруссаки втомлені. Вони перемогли, але виснажені. Австрійці і росіяни далеко!
Усі міністри мовчали. Ще раз, востаннє, вони відчули всю піднесеність голосу імператора. Вони дослухалися, але тільки до голосу, до звучання слів, а не до їхнього значення. Імператор і сам добре знав, що говорить марно. Він раптом замовк. Кожне слово було марне. Він уже не хотів боротися за свій трон. Уперше в своєму житті, відколи став могутнім, він відчув щастя, притаманне зреченню. Посеред промови на нього спала ласка смирення. Він раптом відчув благословення поразки й цілком, цілком таємну насолоду, що він, лише захотівши, будь-якої миті міг би спровадити у відставку, арештувати, ба навіть стратити на гільйотині чи розстріляти цих міністрів, до яких він тепер промовляв, і депутатів, які чекали миті повалити його. Якби лише захотів!.. Та він не хотів. То було чудове відчуття, і він уперше зазнав його: могти і все-таки не хотіти! Все своє нескінченно багате й насичене життя він набагато більше хотів і прагнув, ніж доля могла дати земній людині. Тепер уперше і саме в мить своєї ганьби і поразки він відчув, що має дуже велику владу, але зовсім не бажає її. То було блаженне відчуття. Імператорові здавалося, ніби він тримає в руці добре загострений меч, який робив його щасливим, і то саме тому, що він не скористався ним. Він, завжди думавши, що слід бити і вражати, вперше натрапив на здогад про щастя, яке дає слабкість і дарує покора. Вперше в своєму гордому і сповненому сили житті імператор здогадався про шляхетне блаженство слабкого, переможеного і зреченого. Вперше в своєму житті він відчув бажання бути слугою, а не паном. Уперше в своєму житті відчув, що йому багато за що треба покаятись, бо він незмірно грішив. Йому здавалося, наче задля спасіння своєї душі він повинен розкрити руку, що тримає загострений меч, на який він упаде, безсилий і смиренний цієї миті.