«Натякає, що мені живим звідси не вийти. Закричати? Напевно, найліпше закричати — зараз день, хто-небудь дома, мене врятують. Але сказати теж не можна. Той, напевно, дивиться за мною з вікна і, як тільки я скажу, відразу ж мене вколошкає…»
Почувши це, Аліса підвелася з лавки й пішла до воріт. Дорогою вона сказала Садовському:
— Дай йому пройти.
— Авжеж, це хуліганство, — мовив Ішутін, поспішаючи до воріт.
Коля дав йому дорогу, але не відстав, а йшов за три кроки ззаду й задумливо бубонів:
— Потайність ще ніколи не доводила до добра. Мій дідусь, коли збирався полювати на Наполеонів, завжди брав із собою відро з гасом. Він бризкав гасом Наполеону на хвіст, і той одразу ж здавався в полон. Та якось він вирішив полити гасом тигра…
Ішутін майже бігом улетів під арку воріт, але тут це противнюще дівчисько перепинило йому шлях і сказало тихо, ніби по секрету:
— Тепер вас із вікна не видно. І ви можете сказати всю правду.
— Звідкіля ти знаєш? — здивувався Ішутін, і в нього підкосилися ноги, довелось обіпертися спиною об стіну.
— Вони піймали хлопчика? — спитала Аліса.
— Не знаю, не бачив… — майже кричав Ішутін.
Аліса одним вухом слухала його лемент, але в другому звучали думки замшевого юнака, котрий ніколи ні в що не втручається: «Звісно, вони його піймали. Вони його несли непритомного…»
Ішутін знайшов у собі сили відштовхнути Алісу й вибігти на вулицю. Він квапився чимдалі від цього страшного будинку й думав:
«Ніколи не вернуся! Сьогодні ж сяду в поїзд — і в будь-який бік, хоч у Магадан…»
Коля Садовський обігнав Ішутіна й знову загородив йому дорогу.
— Ми ж не договорили, — дорікнув він. — Найцікавіше попереду.
Ішутіну довелося загальмувати.
— Куди вони понесли непритомного хлопчика? — спитала Аліса.
«Відьма! — думав Ішутін. — Іще знущається! Все знає і знущається. Знає ж, що понесли його в забитий будинок посеред двору».
— Все, — сказала Аліса Садовському. — Відпускай. Він нам більше не потрібен. Вони понесли Колю в забитий будинок посеред двору.
— Ти що, думки читаєш? — спитав Ішутін з полегшенням.
Добре, що відпустили. Могло й гірше скінчитися.
— Сором вам! — сказала Аліса. — У вас на очах двоє здоровил тягнуть хлопчика, а ви від страху намагаєтеся приховати цей злочин.
— Я не хотів приховувати, але мене попросили. А може, у них є право хлопчиків носити?
— Ви негідник, — мовив Коля Садовський цілком серйозно, — і не смійте заперечувати. І я з вами ще зустрінуся. Вам від мене нікуди не дітися.
І тоді Ішутін ураз припустив вулицею. Лише фалди його замшевого піджака розвівалися, ніби за Ішутіним гналося два гусаки. Аліса чула його плутані думки, що віддалялися:
«А добереться ж… хто-небудь до мене й добереться… Як же так — хочеш не втручатися, і неодмінно до тебе хто-небудь добереться… Ні, ніколи! В перший же поїзд і в Магадан, у Сочі, у Львів… там улаштуюся кухарем… і ні в що не втручатися…»
— Він безнадійний, — сказала Аліса. — Його не перевиховаєш. Таких людей лікувати треба.
— Біжімо назад, — кинув Садовський.
Вони повернули назад під арку. Раптом Аліса застигла.
— Стій, — шепнула вона Садовському.
Дошки, якими було забито вікно на дальньому від дітей боці будинку, розсунулися. З вікна вилізла скромна маленька, згорблена бабуся в білій хустині в горошок і з букетиком тюльпанів. Бабуся не кваплячись задріботіла до воріт. Діти біля лавки не звернули на неї уваги.
Бабуся вийшла із забитого будинку. Аліса швидко стала крутити настройкою, ловлячи думки бабусі. І добре зробила, бо ніхто, крім неї самої, не зрозумів би й слова в думках цієї мирної бабусі: бабуся думала космолінгвою — мовою, якої в наш час ніхто ще не знає.
«Хутчій, — думала бабуся, — вони спіймали цього телепня і боягуза. Він обов’язково у всьому зізнається, як тільки зникне з моїх очей. Якщо боягуз продав когось один раз, він і інших продасть. Треба догнати його і знешкодити. А як Аліса здогадалася, що він збрехав? Ось і вона, у воротах стоїть, на мене дивиться… Що в неї стирчить із вуха? Чи не провід мієлофона?..»
Аліса схопила Садовського за рукав, і вони вибігли у провулок.
— Скоріше! — крикнула Аліса. — В під’їзд!
Вони встигли пірнути в під’їзд у той момент, коли Крис у подобі бабусі з неймовірною для такої похилої людини швидкістю вискочив із воріт. Крізь засклені двері під’їзду вони бачили, як бабуся підсмикала спідницю, з-під якої було видно наполеонівські чоботи з золотими шпорами, і побігла до бульвару. Аліса почула думки пірата: