«Попалися, голуб’ята, тепер не втечете! Якщо ми нічого не добилися від хлопця, доб’ємося від Аліси… Зараз або ніколи…»
— За мною! — крикнула Аліса Садовському. — Не розмірковуй!
— А я давно вже не розмірковую, — відповів Коля, слухняно вискакуючи слідом за Алісою у двір через чорний хід.
Побачивши їх, діти збагнули, що сталося щось дуже важливе.
— Дізналися? — спитала Юлька. — Де він?
— Коля й товстий пірат он у тому забитому будинку, — сказала Аліса. — Другий пірат побіг до бульвару. Він повернеться через три хвилини. За три хвилини ми повинні звільнити Колю. Вікно з того боку забите погано, і дошки відсовуються. Як опинимося всередині будинку, галасуйте, лякайте його! Ясно?
Забитий двоповерховий флігель знав, що не сьогодні-завтра прийдуть будівельники, його знесуть, а на його місці розіб’ють клумбу, і сумно дивився на дітей підсліпуватими забитими вікнами.
Першою у вікно, яке було при самій землі, обережно влізла Аліса, за нею Коля Сулима, Садовський, Корольов, Юлька і Катя Михайлова. Решта лишились на вулиці під командуванням Мили Руткевич і оточили будинок, щоб ніхто не міг із нього вискочити.
Вони опинилися у великій порожній кімнаті, обклеєній веселенькими блакитними шпалерами, де-не-де зірваними зі Стіни. На стінах полишалися темні плями — сліди шаф, комода, картин та фотографій, що стояли попід стінами та висіли на них. Двері в коридор були відчинені. Аліса навшпиньки вбігла туди, і відразу ж у вусі зазвучали стривожені далекі думки Веселуна У: «Куди подівся Крис? Навіщо він лишив мене самого? Довкола стільки тутешніх дітей, вони нас вистежать. Треба б сховатися… Чому так тихо?»
Думки долинали: звідкись справа.
— За мною! — закричала Аліса. — Вперед!
І всі закричали: хто — «ура», хто — «держи його», хто — «Колю, ти де?».
Від галасу будинок захитався, бо в шостому класі «Б», якщо треба покричати, знайдуться, без перебільшення сказати, справжні чемпіони з цього виду спорту.
За десять секунд діти добігли до сходів у підвал, і їм довелося зупинитись, бо назустріч вилетів, як бомба, очманілий від несподіваної психічної атаки товстий пірат у розірваному плащі. Нічого не бачачи перед собою, він оглушив і без того оглушену Алісу думками: «Попався! Попався! Рятуйся хто може!», помчав коридором, стрибнув головою вперед у забите дошками вікно. Під вікном стояла Лариса, яка мирно доїдала шматок торта й міркувала вголос:
— Все-таки, коли хлопці так галасують і верещать, їх можна зрозуміти, але Юльку з Катею Михайловою я засуджую.
Цієї миті дошки, якими було забито вікно першого поверху, розлетілися з тріском, і щось дуже велике, кругле й важке вилетіло назовні й гепнулось їй до ніг.
Лариса мало не вдавилася шматком торта, але відразу ж опанувала себе і сказала піратові, що лежав на животі:
— От бачте, до чого доводить така поведінка.
Пірат спробував підвестися. Він був у нокауті, як невдаха-боксер.
Боря Мессерер підскочив до нього й почав рахувати, як суддя на рингу:
— Раз, два, три, чотири, п’ять, шість… Аут!
Розділ XXIV
ПРОЩАЙ, СУПЕРГЕРЛА!
Діти поквапилися вниз, у підвал, звідкіля так стрімко вилетів пірат.
У підвалі було напівтемно, і лише одинокий промінець світла, в якому плавали стривожені піратом пилинки, освітлював обличчя Колі, що лежав на долівці.
Аліса схилилася над ним.
— Колю, — покликала вона, — ти мене чуєш?
Під оком у Наумова був великий синець, щока роздерта. Він через силу розплющив каламутні очі.
— І не сподівайтеся, — відповів він сонним, глухим голосом. — Вам усе одно нічого не знайти… мієлофон сховано в надійному місці… в надійному місці…
— Колю! — сказала Юлька Грибкова. — Ти нас не пізнаєш? Це ж ми, із шостого «Б»!
— Ой!.. — Коля спробував підвести голову. — Братця… ви тут… я нічого не сказав… Вони в мене чимось вистрілили, і я заснув… Вони потім мене били й казали, що мені не вийти звідси… але я нічого не сказав… Алісо…
— Я тут, Колю, не турбуйся. Ми знайшли мієлофон…
І тут Коля раптом захвилювався…
— Мерщій… — сказав він. — Я нічого не скажу, біжи… вони ж тебе доженуть… Мерщій…
— Коленько, — Фіма проковтнув сльози, — ти в нас герой… ти…
— Я дурень, а не герой, — перебив Коля. — Алісо… біжи…
— Ми нічого не боїмося, — заспокоїла Аліса. — Нас багато… Вони нічого з нами не зроблять…
Та вона помилилася. Позаду пролунав голос:
— Попрошу не рухатися! Цей хлопчина правду казав, Алісо. Тобі треба було відразу тікати, а не дбати про порятунок чужих людей. Ніколи не турбуйся про інших — неодмінно програєш. Віддай мієлофон, дурепо.