Минуло ще кілька десятків років. Люди забули вже й про організації, які готували війну, і про сам замок. Замок, покинутий останніми хазяями, завалився, а колючий дріт пастухи акуратно зібрали й скинули у вигрібну яму.
Як бачите, мис Сан-Боніфаціо поки що зовсім непричетний до нашої повісті, але сталося так, що днів за десять до того, як Аліса прилетіла в Крим, Туристський центр Північного Середземномор’я вирішив збудувати біля мису флаєрну станцію та невеликий готель для аматорів підводного плавання.
Туристський центр — чимала організація, і він не любить гаяти час. Уранці було прийнято ухвалу, вдень три вантажних флаєри привезли до мису будівельних роботів-будботів та одного студента.
Будботи повисували широкі лопати й заходилися розчищати будівельний майданчик від кам’яних брил, що залишилися від старого замку, а студент знайшов самотнє фігове дерево й присів у його холодку читати безсмертну працю Ахмедзянова “Виведення шестиногих кролів у домашніх умовах”. Студент учився на роботоелектронному факультеті, але був не задоволений життям і вирішив з осені вступити також і на факультет практичної генетики, факультет модний, куди потрапити нелегко — конкурс вісімдесят чоловік і Десять інопланетників на кожне місце.
Будботи розгрібали сміття, студент захоплено гортав Ахмедзянова, довкола гули бджоли, і легкий вітерець перебирав листя фігового дерева. Аж раптом один із будботів ухнув і провалився під землю. При цьому він зчинив такий шум, що студент відірвався од книжки, перелічив будботів і відразу зрозумів, що одного не вистачає.
Студент підбіг до темного провалу в землі. Будбот грізно ворушився в темряві, розсуваючи якісь предмети, що гриміли й шурхотіли.
Студент наказав будботу ввімкнути лобні фари й при світлі їх спустився в провал. Виявляється, будбот упав у підвал замку, завалений речами й документами, що залишилися від його останніх володарів. Студент дуже здивувався і, вибравшись на поверхню, негайно подзвонив у найближче місто, звідкіля через півгодини примчали на катері троє істориків.
Знахідка перевершила всі сподівання. Останні володарі замку й справді, виявляється, готувалися до війни. Свідченням цього були ящики з документами, стрілецька зброя столітньої давнини, купи сухих батарей, набої, мундири неіснуючих армій, консерви і навіть розібраний на частини танк із протиатомним захистом. У кутку підвалу стояли забуті роботи.
Це були дивовижні роботи. Історики знали тільки один подібний екземпляр, який геть проіржавів. Це були роботи-солдати. Вони вміли підкорятися військовим командам і, якщо чули наказ “убий”, могли вбивати й людей. В цих роботах просто-напросто не було блока захисту людини. Роботи сильно вкрилися пилом і подекуди заіржавіли, та коли одного з них витягли на поверхню і ввімкнули, він поволі повернув голову, оглянув жовту долину, море і схожий на акулячий плавник мис Боніфаціо й сказав скрипучим голосом:
— До бойових дій готовий. — Потім помовчав, сердито поблискуючи єдиним оком на вражених істориків, і додав: — Де є твій командир? Далеко Москва?
Робот говорив по-російському і був вочевидь призначений для дій на Східному фронті.
Викликаний терміново з Антарктидбурга видатний фахівець з історії роботики Сініті Комацу обстежив роботів, поставив їм кілька навідних запитань і оголосив, що використати їх уже не вдасться. Вони запрограмовані солдатами, і їх куди простіше переплавити, аніж перебудовувати й перевиховувати.
Чотирьох роботів відразу ж поділили між собою музеї, їм же дісталася зброя й документи, а решту відправили на переплавку.
Скористалися для цього катером, на якому приїхали історики. До нього причепили невелику пластикову баржу. В катер усів ся студент, що не розлучався з книжкою, а на баржу повантажили роботів. Ніхто не помітив, що при вантаженні один із роботів випадково увімкнувся.
Студент читав про шестиногих кролів і так захопився, що не почув попередження про близький шторм. Небо несподівано потемніло, подув різкий вітер, і по морю пішли рядами білі, пінисті баранці. Студент і далі б не помічав нічого довкола, та перша ж велика хвиля вдарила у розчинені двері каюти і змила за борт книжку Ахмедзянова й ще кілька не менш цікавих підручників.
Аж тоді студент похопився, дав сигнал SOS і обережно виглянув назовні. Баржа з роботами метлялася на кінці троса, намагаючись відірватися од катера, тягла його назад і взагалі загрожувала безпеці юнака. Він зразу повідомив про це на берег і дістав дозвіл відрубати трос та йти назад. Так він і зробив і щасливо повернувся додому.
А одному своєму близькому приятелеві він розповів (правда, приятель йому не повірив), що коли він хотів обрізати трос, то побачив, як над баржею піднялася висока постать і обірвала трос із другого боку. Ще більше, студент запевняв, що це був один із металевих роботів. Крім свого приятеля, юнак нікому про це не сказав, законно побоюючись, що його можуть запідозрити в боягузтві і пов’язаних з цим галюцинаціях.
Усі вирішили, що баржа затонула.
Насправді ж вона не затонула. Кілька днів її носили по Середземному морю хвилі тривалого шторму, потім пронесли її, напівзатоплену, через Босфор (що вельми дивно) і врешті-решт викинули на берег невеликого острівця біля Кримського узбережжя.
Роботи, які проіржавіли за дні блукання по хвилях, пошкодили в хитавиці деякі цінні деталі своїх електронних мізків, вибрались на берег і тут, просохнувши, заходилися діяти. Один із десяти свого часу був запрограмований як робот-сержант, робот-шеф, здатний обирати рішення при противнику й командувати іншими.
Шеф-робот організував свою команду на військовий лад, і в його проіржавілому мозкові з’явилася думка про те, що коли вже він опинився на острові, то, виходить, війна, якої чекали сто з гаком років, усе-таки почалася й пора починати підкорення противника. Противником — так уже роботи були влаштовані — міг виявитися передусім той, хто говорить російською мовою.
Першого ж дня перебування на острові роботи виявили серед каміння перевернутий пластиковий човен прогулянкового типу, такий простий у керуванні, що ним могла б правити й дитина. І шеф-робот послав двох своїх солдатів на берег, у розвідку.
Вони повернулися через кілька годин, і не самі, із здобиччю — двома полоненими роботами — й рапортом про те, що перший чоловік, якого вони зустріли, говорив саме по-російському й був тому засунутий у валізу й знищений. Як він був знищений, роботам пояснити було важко, але вони запевнили шефа, що це сталося саме так.
Шеф-робот оголосив на острові військове становище, наказав закласти собі пам’ятник і відразу ж послав на берег ще одну експедицію. Він сподівався, що вдасться дістати збрбю. Зброї не було. Зате попалися ще полонені — Аліса й дідусь-кіноробот.
Аліса про все це не знала та й не могла припустити, що колись на землі люди, які були такими вченими, що вміли робити говірливих роботів, могли готувати їх для війни з іншими людьми, наприклад з Алісиним дідусем чи прадідусем.
Не підозрював про це і Герман Шатров, котрий, як і вся група, і професор Шеїн, не лягав спати цієї ночі, а оглядав з ліхтарями поблизькі скелі в пошуках Аліси й старого. Не спали рятувальники Кримської станції, флаєри яких, погано обладнані для нічних польотів, кружляли над узбережжям; не спали й туристи, що їхній табір — двадцять три намети — лежав за горою. Туристи теж шукали дівчинку й старого…