— Я б теж очманіла, — сказала Юлька.
— Пробігла я квартал чи два, — начебто він вулицю переходить. Я за ним. Як усмалилася головою об тролейбус — добре ще, що не попала під нього.
— Лоб у тебе міцний.
— Ти не уявляєш, як боляче було.
— Уявляю. Мені апендицит під місцевим наркозом вирізали. Це трохи гірше, ніж по тролейбусах головою стукати.
— Кому як…
— А чому ти тепер думаєш, що за тобою бігли пірати?
— Сьогодні, коли вони до нас у палату прийшли, я не зразу їх пізнала. А як пізнала, зрозуміла, що без них тут не обійшлося. Це вони сумку вкрали, і тому Коля кричав “держи”.
— А чому він кричав?
— Побачив, що сумку поцупили, от і кричав. Пірати, мабуть, за мною стежили.
— Навіщо ж піратам за тобою стежити? Ти ж майже ще дитина.
— Для кого дитина, а для кого найлютіший ворог. Я тобі коли-небудь розкажу, як я з цими піратами боролася по всій Галактиці…
— Ой, Алісо, все-таки ти іноді перебільшуєш…
— Та що з тобою розмовляти, простим речам не віриш!
— А чому я повинна всьому вірити? Дечому я вірю. Вірю, що ти з майбутнього, вірю про Колю, але про автобуси, які за п’ять хвилин Москву проїжджають і притім нікуди не їдуть, у це я не вірю. І в піратів не вірю. Навіть у наші дні піратів нема. А як же вони через сто років з’являться? Як динозаври? Може, ви їх спеціально виростили, щоб не нудно було?
— Нам і без піратів не нудно. Вони ж не земні, а прихідні. Уявляєш, скільки в Галактиці планет, не всі ж цивілізовані. Всякі попадаються. І ніхто піратів не виводив — вони самі вивелися, із ними доводиться боротись. Ти що гадаєш, через сто років тектимуть молочні ріки в кисільних берегах і всі лежатимуть під деревами і рот розтулятимуть, щоб вишні падали? Ми ж усі страшенно заклопотані люди — стільки роботи, ти не уявляєш…
— Ну гаразд, переконала. Хоча, якщо є пірати, твої часовики могли б пильнішими бути. А так ось напустили в наше місто піратів — у нас свої хулігани, бракує ще майбутніх розбійників.
— Нікого ми не підсовуємо. Вони до вас попали, бо за Колею бігли. Він у всьому винуватий.
— Так ти казала, що Коля за ними біг…
— Коля побачив, як вони мою сумку вкрали. Розумієш, він хоч і недисциплінований та первісний, але ж він не злодій і не бандит…
— Таких у нас у класі нема.
— От бачиш. І я думаю, що він за ними побіг і в них сумку якось вихопив. Адже люди на зупинці його з сумкою бачили.
— А чому назад тобі не приніс?
— Бо ролі помінялися. Тепер пірати за ним гналися. І він, щоб їх спекатися, в інший автобус перестрибнув. А куди потім сховатися? Певно, вони по п’ятах за ним бігли. От він і вирішив повернутися у свій рік.
— А вони за ним бігли?
— І не догнали. Може, навіть заблудилися в інституті, він величезний. Це я їх за собою в лабораторію привела. От вони й побачили машину часу. І за мною погналися. Вони гадали, що я їх до Колі виведу, що я його знаю. А я з тролейбусом зіткнулася і все цим ускладнила.
— А навіщо піратам мієлофон? — спитала Юлька.
— Ну як ти не розумієш? Життя в них важке. Навіть останній свій корабель вони втратили. Доводиться переховуватись, а їм потрібні скарби і втіхи. І як тільки вони збагнули, що в мене є мієлофон, то відразу вирішили його вкрасти. А я роззява, пускуля…
— Хто?
— Ну, пускуля — це пташеня таке, на Зморомі-2 живе. Його годувати важко, завжди мимо їжі дзьобом промахується.
— Тоді я знаю, що робити, — мовила Юлька. — Треба піти до школи й спитати у всіх Коль, хто взяв у майбутньому прилад.
— Але як я можу це зробити, якщо я лежу тут?
— Зачекай трохи, я піду до школи й за тебе спитаю.
— Не можна. Я й так порушила таємницю. Я злочинниця. А як ти почнеш питати, виявиться, що я до того ж і базікало. Ні, я сама спитаю. Я б і тобі нічого не розказала, якби пірати мене не знайшли. Розумієш, як становище ускладнилося?
— Так, розумію… А ти їм навіщо?
— Вони гадають, що я знаю, як Колю знайти. Викрали б мене й примусили вести до нього. І взагалі я для них як заложниця — неоціненний скарб.
— Ну, не такий уже й скарб…
— Не будемо сперечатися. Є речі, яких тобі не зрозуміти.
Юлька й не стала сперечатися. Тільки спитала:
— Вони повернуться? Ти як гадаєш?
— Не маю сумніву.
— Зате тепер ми будемо готові й нас так просто не піймаєш.
— А ти добряче стрибати вмієш. Тепер у Веселуна У на все життя шрами залишаться.
— А мені його не шкода.
— Ну, будемо спати?
— Спати… Зранку придумаємо, що робити.
Розділ V
ЧЕРЕВИКИ ЛІКАРЯ АЛІКА
Юльці здавалося, що вона не засне. Все думала, думала, а потім прокинулася.
Виявилося, вже зовсім світло… І незрозуміло, де ж вона. Далі згадала: в боксі. Бокс був маленький, на два ліжка. За вікном видно верхівку дерева і на ній три воронячих гнізда. Юля повернула голову — Аліса чне спала.
— Доброго ранку, — сказала Аліса, побачивши, що Юля прокинулась. — Як спалося? Не мучили змори?
— Мене ніколи не мучать змори.
— І не снилися тобі космічні пірати, гості з майбутнього та всякі фантастичні нісенітниці?
— Ні, не снилися.
— А я уже вмилася, зачесалась. Пора тікати а лікарні, поки ще чого-небудь не сталося.
Юлька враз сіла.
— Коли вони повернуться?
— Я взагалі дивуюся, чому вони досі не вернулись. Можливо, не знають, де нас шукати.
— Або зализують рани.
— А знаєш, Юлю, я прокинулась і думаю: а раптом ти сьогодні вирішиш, що тобі все приснилося.
— Ну, і що тоді?
— Тоді я б не стала з тобою сперечатися.
— Все це пусті розмови. Треба щось робити.
— Оце достойна розмова. І ти що-небудь придумала?
— Я вві сні думати не вмію. А дехто вміє. У нас у класі Фіма Корольов навіть задачі вві сні розв’язує. Покладе підручник під подушку і розв’язує.
— Підручник він даремно кладе. Підручник тут ні до чого. Ти сказала, що в класі три Колі Розкажи мені про них. Хто з них міг це зробити?
— Я вже думала. Всіх перебрала. Напевно, Коля Садовський.
— Чому?
— Він легковажний, погано вчиться, вигадник і взагалі халда.
— Хто?
— Халда. Ну, тюхтій, розумієш?
— А два інших поза підозрою?
— Хіба можна за хлопців ручатися?
— За деяких можна.
— За наших я не поручуся. Ще є Коля Наумов. Він спортсмен, загартовується, взимку на балконі у спальному мішку спить. Він із Катею Михайловою дружить, на спортивному грунті.
— А третій?
— Третій Коля Сулима. Він нічого, кращий за багатьох. Дуже серйозно математикою захоплюється, і в планетарії, в науковому товаристві бере участь. Він знаєш ким хоче стати? Конструктором космічних кораблів, і в шахи добре грає, краще за всіх у класі. Але поручитися я за нього не можу.
— А цей Коля Сулима, він, мабуть, дуже хотів би подивитися космічні кораблі майбутнього, як гадаєш?
— Ой! Звичайно! Я й не подумала. Ні, ні за кого не поручуся. А хочеш, я сама з ним поговорю?
— Ні в якому разі! Ти нічого не знаєш. Іди митися. Умивальник за стіною.
Коли Юлька милася, заглянула Марія Павлівна.
— Як спалося на новому місці? — спитала вона.
— Дякую, добре, — відповіла Аліса. — А в нашій палаті вікно уже засклили?
— Ні ще. Скляр не приходив. Ти пам’ятаєш, Грибкова, що ти сьогодні виписуєшся?
— Авжеж. По мене вдень бабуся прийде.
— А я коли виписуюсь? — запитала Адіса.
— Ось прийде лікар і скаже. Але куди ти дінешся, дитятко?
Марія Павлівна замовкла, ніби чекала, чи не заговорять дівчатка про нічну пригоду. Та дівчатка мовчали. І навіть не всміхалися. Нарешті Марія Павлівна спитала:
— А ви вчора не налякалися?
— Чого?
— Коли вікно вилетіло.
— Ні, не злякалися, — відповіла Аліса. — Іноді вітер буває ще сильніший. Я читала, як вітер підхопив цілий будинок із дівчинкою та її собакою і закинув за гірський хребет.
— Не може бути! — вигукнула Марія Павлівна.
— Я теж читала, — мовила Юльжа. В роті у неї була зубна щітка. — Чаївви смаагоого іста.