Але дідусь-робот похитав головою:
— Їж сама, миршавко. Я зранку щєц посьорбав, та й годі.
Аліса зрозуміла, що дідусь-типовик її обманює. Роботи не їдять щів. Але, напевно, в ньому таку закладено програму, що він думає про себе, ніби він. зовсім не робот, а старезний дід. Щоб природніше грати в кіно.
Не встигла Аліса дожувати галету, як флаєр пішов на зниження. Він прошмигнув поміж невисокими лісистими горами й полетів просто в синє, трохи світліше за небо, море. Над самим берегом, між двома високими сірими скелями, флаєр завмер на місці й м’яко опустився на майданчик, що круто спадав до води.
— Ну от, — сказав Герман. — Ми тут були на минулому тижні. Чим не рай?
На горбку стояв намет — маленька маківка з легкого пластика. З намету вийшов майже чорний чоловік у плавках. З’ясувалося, його звати Васею і він теж кіношник.
— Обстежив? — запитав Герман.
— Так, усі точки вибрано. Хоч зараз починай.
— Гаразд, покажеш. Але спочатку всім купатися. Ти, Аліса, підеш зі мною і ні на крок убік. Щоб не втонула.
— Як же я втону? Я навіть під водою плаваю скільки хочеш.
— І все-таки. Перед твоїм батьком відповідаю я, а не ти. Ясно?
— Ясно.
— Сумку залиш тут.
— Ні, я її з собою візьму.
— Ну, як хочеш.
Вася повів кіношників стежиною до води, а роботи заходилися лаштувати тимчасовий табір. Вода була тепла й лагідна. Аліса навіть пошкодувала, що батько не возить її по неділях на море, Інші діти їздять.
Дідусь у постолах спустився до моря за кіношниками і всівся на березі.
— Не спечно? — крикнула йому з води Аліса.
— Ти далеко не плавай, миршавко, — буркнув дід. — Риба яка вкусити може.
Він уже звик до Аліси, та й Аліса до нього звикла і зовсім не боялася.
Дід подумав-подумав і взявся роззувати постоли
— Ей, старий, — гукнув йому Герман, — і не думай. Перегрієш нутрощі, майстерні тут нема.
Робот зітхнув і слухняно взув постіл назад.
— Шкода його все-таки, — сказала Аліса.
— Шкода, звичайно. Та що вдієш, одяг для нього — та сама ізоляція. А переконливо зроблений?
— Переконливо, — згодилась Аліса й пірнула.
Під водою вона розплющила очі й так злякалася, що відкрила рот, наковталася води й кулею вилетіла на поверхню. Вона мало не пішла назад під воду, але Герман підхопив її і легесенько поплескав по спині, щоб вона відкашлялася.
— Що там такого страшного? — спитав він.
— Морда, — відповіла Аліса. — Така страшна морда, що я просто не можуї Цієї миті вода перед ними розступилась, і на поверхні з’явилося усміхнене рило дельфіна.
— Іди звідси! — прикрикнув на нього Герман. — Дітей лякати надумав!
— Він жартував, — сказала Аліса, опам’ятавшись. — Це я винна, що не впізнала.
— Він у мене тут у друзях ходить, — озвався засмаглий Вася.
— Привіт від Руслана з Москви! — гукнула Аліса навздогін дельфінові, що відпливав.
— Отже, вилазимо — і за діло, — сказав Герман і поплив до берега.
— З легким паром! — мовив купальникам старий.
— Дякуємо, — відповіла Аліса.
Герман стрибав на одній нозі, намагаючись витрусити з вуха воду. Потім зупинився, придивився І спитав:
— А там хто отаборився?
— Якийсь відпочивальник, — сказав Вася.
— Чого ж ти йому не порадив, щоб він зі своїм господарством за скелю відступив? Адже в кадрі опиниться. Панораму мені зіпсує.
— Розумієш, Германе, — почав Вася зніяковіло. — Все це сталося якось несподівано. Я навіть не встиг зреагувати. А зараз хотів піти до нього, аж тут від Чулюкіна дзвінок, що ви прилітаєте, от я й не встиг.
— І давно він тут?
— Години дві-три.
— Дивись, який діловий! І намет поставив, і пічку розтопив, і човна в море спустив, і навіть вудки приготував.
— От-от, — притакнув Вася. — Сам дивуюся. Розумієш, яка штука вийшла. Бачу, опускається на той пагорбок маленький флаєр, із Курортного управління. Вилазить із нього чоловік оцей із валізкою й сідає на пісочок. Помахав флаєру рукою, той і полетів. Ну, я вирішив тоді, що він ненадовго, рибку половити і ввечері назад, до цивілізації. Поглянув я в бінокль — чоловік літній, солідний. Ну що, думаю, я його турбуватиму. І тут почалися дивні речі Ти мені не повіриш.
Герман тим часом витерся, взув капці й легеньку сорочку нарозхрист. Сорочка не застібалася, і під серцем у Германа було видно тонкий шрам. Аліса знала, що серце в Германа штучне. Тато розповідав. Ще багато років тому, коли Герман був майже юнаком, серце в нього зупинилося. Така була в серця вада. І довелося лікарям поставити штучна серце. Воно, звичайно, краще за справжнє і працюватиме все життя, та все-таки Аліса Германові не заздрила. І завжди хотіла запитати, чи заводить він серце на ніч ключиком чи воно саме теленькає. Але питати про такі речі не дуже зручно.
— Ну ж бо, розказуй далі, — зацікавився Герман, коли почали підійматися стежиною до намету.
— Отож, дивлюсь я на нього і раптом бачу, що поруч із цим чоловіком з’являється робот. Я голову можу покласти на плаху, що раніше його не було. Із флаєра чоловік вийшов один, і тільки з валізкою. Відвернувся я на хвильку, знову поглянув — уже два роботи. Перший встановлює кухонний комбайн, другий ставить намет. Але найцікавіше — намет стаціонарний, великий, він навіть у згорнутому вигляді ні в яку валізу не поміститься.
— Ну-ну, — озвався Герман. — І як тут сонце, гаряче?
— Думаєш, вигадую? Аж ніяк. Слухай далі, що було. Спустився цей чоловік до моря, я вже за ним дивлюся, очей не зводжу. Нагнувся до води, і тої ж миті — ні, ти не повіриш! — на воді погойдується човен, досить великий, сам знаєш — амфібія.
— Не вірю, — сказав Герман. — Але ти все одно розповідай. Виходить у тебе це красиво.
— Ні, ми зараз до нього підемо, я й сам збирався, і про все дізнаємося.
— Добре. І все-таки признайся, що вигадав усю цю історію для того, аби виправдатися, що проспав, поки твій сусід нам своїм наметом панораму каширував.
— Присягаю чим завгодно, ні слова брехні! — обурився Вася. — От і зараз, коли ми купатися йшли, я звернув увагу — сидить між двома роботами і щось їм вичитує.
— Та ти подивися краще: де твій сусід, де його роботи?
Справді-бо, на пагорбі нікого не було. І хоч до нього було досить далеко — метрів із триста, все одно, якби на ньому був бодай один чоловік або робот, помітити його було б неважко.
— Напевно, в намет пішли, — сказав Вася.
— Так. — Герман зупинився посеред розставленого роботами кінообладнання й задумався. — Все-таки доведеться йти до сусіда і попрохати його посунутись. Я гадаю, що з нашою допомогою він упорається за десять хвилин. Хто піде зі мною?
З Германом захотіли йти всі. Хоч із Васі й сміялися, але будь-яка загадка приваблює людей. Герман узяв із собою Васю й Алісу. Вони швидко минули балочку між двома наметами й піднялися на пагорбок.
Двері до намету були розчинені, і перед ними стояла відкрита валіза. Було тихо, й тільки вітрець із моря шурхотів но стінці намету.
— Здрастуйте! — гучно привітався Герман. — Є тут хто живий?
Ніхто не відгукнувся.
Герман заглянув до намету. Намет був порожній.
— Куди він міг подітися?
— Я б побачив, — мовив Вася. — Я з моря в цей бік поглядав. І човен на місці.
Обійшли намет. За ним теж було порожньо. Рівний майданчик. Тільки складаний стільчик і поряд з ним книжка.
— Ну от, — пробурчав Герман, — тепер доведеться чекати, а тим часом сонце зайде! Куди ж він міг піти?
Аліса зазирнула у валізку. Вона все одно була відкрита. У валізці, хоч як дивно, лежали іграшки. Іграшковий письмовий столик, іграшкові каструлі й тарілки, іграшкові книжки і навіть іграшковий батискаф. Аліса простягла руку, щоб узяти книжечку меншу за ніготь на мізинці, та раптом сталася дивна річ: тільки-но її рука потрапила всередину валізи, вона почала зменшуватися. Аліса відсмикнула руку. Рука стала такою ж, як досі. Дуже цікаво! Аліса знову засунула руку всередину і потримала її трохи. Рука на очах стискалася, стискалася, поки не зробилася меншою, ніж у ляльки.