Золотницький. Ах ти нещасна, безводна хмара! І прожене тебе вітер над рідною землею, і розвіє, не проливши і краплі цілющої води на рідні ниви, де при таких хазяїнах засохне наука, поезія і благо народа!!!
Пузир. Та це ви щось таке говорите, що я не розумію. Милості просю обідать!
Золотницький. Ні, поки не даси мені слова, що поїдеш в земське собраніє і пошлеш гроші на пам’ятник Котляревському, доти не сяду з тобою за стіл!
Пузир. Та вже для вас і поїду, й пошлю! (Бере його під руку.) Не робіть же мені безчестя! (Веде його.)
Золотницький. Ах ти... хазяїн, та й більш нічого!
Завіса
Дія друга
Сад: ґанок, клумби, ослони.
Ява І
На сцені нема нікого. По хвилі за сценою чуть голоси: «Ми не собаки — і собак краще годують! Може, хазяїн і не знає!» Виходить юрба робочих.
Петро. Ходім до хазяїна, нехай побаче, яким хлібом нас годує Ліхтаренко. А ось і борщ — голощак! (Показує глечик.)
Дем’ян. Нічого не поможе! Краще знімемось отак, як єсть, усі й другі за нами, та ноги на плечі — й гайда!
Петро. Не вигадуй! Ніхто не прийме на роботу, а тим часом Ліхтаренко приведе нас сюди силою.
Дем’ян. Так ми знову покинемо!
Петро. Тоді посадять! І ми тілько літо прогайнуємо. Ні. Будем скаржитись. Коли хазяїн нічого не зробе, поїдем до начальства. Я ходи знаю. Торік у Чобота було те ж саме.
Дем’ян. Ну і що ж, помогло?
Петро. А все ж таки у борщ почали кришить картоплю, а борошно для хліба сіяти на густіше сито і краще випікати.
Дем’ян. Поки обробились, а після Семена так почали годувать та морить роботою, що ми покидали заслужені гроші та й повтікали, а він тоді й не скаржився, бо йому ковінька на руку: мед собі зоставив, а бджіл викурив з улика. Тікаймо краще, поки ще скрізь робота є.
Ява II
Ті ж і Феноген на ґанку.
Феноген. Що за ґвалт, чого вам, ідоли, треба?
Дем’ян (з гурту). Сам ти ідол!
Феноген. Ану, вийди сюди, хто то сміливий обзивається?
Дем’ян (з гурту). Вчені. Зачинщика хочеш? А дулю? Краще ти йди в гущу, то, може, розм’якнеш.
Петро (до гурту). Та цитьте!.. Діло є до хазяїна. Викличте хазяїна.
Феноген. Що за бунт, чого вам треба?
Всі. Хазяїна!
Феноген. Та не кричіть так, бодай вам заціпило! Хазяїн в городі.
Петро. Ну то хазяйка, може, є?
Феноген. Хазяйка у вас на кухні є.
Петро. Нам пані хазяйку викличте.
Феноген. А бодай ви не діждали, щоб я для вас пані хазяйку тривожив, вони у нас хворі.
Дем’ян (з гурту). Бреше, старий пес!
Феноген. Щастя твоє, що я не чую добре, що ти там варнякаєш!
Дем’ян (з гурту). Бодай же тобі так заклало, щоб ти й зозулі не почув!
Феноген. Виходь сюди! Виходь! Я тобі покажу, як такі слова говорить...
Петро. Які слова? То вам почулось, ви ж глухі, дядюшка.
Дем’ян (з гурту). Глухий, як «дай», а «на» він добре чує!
Феноген. Гайда на роботу!
Всі. Хазяйку давай!!
Ява III
Ті ж, Марія Іванівна і Соня.
Марія Іванівна. Що тут таке?
Феноген. Бунт! Гей, Харитон, махай за Ліхтаренком!
Петро. Цитьте всі! (Виходе вперед.) Ніякого бунту, пані хазяйко, ми не робимо, а тілько просьба до хазяїна, а як хазяїна нема, то до вас. Гляньте, яким хлібом нас годують, гляньте, який борщ нам дають!
Соня (взявши хліб). Боже мій! Мамо, невже це хліб? І такий хліб у нас люде їдять?
Марія Іванівна. Я не знаю, доню, перший раз бачу. Мені до цього нема діла!
Петро. Згляньтесь, пані і панно! Хіба це хліб? Це потембос! Пополам з половою, поки свіжий, то такий глевкий, що тілько коники ліпить, в горло не лізе, заліпляє пельку; а зачерствіє, тоді такий твердий, як цегла, — і собака не вкусе.
Дем’ян. Таким хлібом можна з пушки-маркели стрілять у неприятеля!
Соня. Мамо!
Марія Іванівна. Я не знаю...
Соня (до Феногена). І ви, Феноген, не знаєте, і ніхто не знає? Чого ж ви мовчите?
Феноген. Це не ваше діло, Софіє Терентіївно!
Соня. Як не моє діло? Як ви смієте так казать? У мене все тіло труситься від жаху, що у нас таким хлібом годують людей; може, й тато не знає, а на нього будуть говорить, що велить таким хлібом годувать робочих; зараз мені йдіть і веліть, щоб хліб був хороший. Я сама буду ходить на кухню... Я не знаю, як його зробить, щоб він був добрий, але я розпитаю, навчуся, я не дозволю, щоб так людей у нас годували!!!