Береніс, дивлячись на круті схили, де далеко у височині приліпилися будиночки, не могла навіть уявити собі, як це їх мешканці спускалися до кораблів, що проходили повз них, а потім піднімалися до себе нагору і врешті навіщо це їм потрібно. Усе тут видавалося дивним. Береніс була незнайома з мистецтвом підйому в горах, яке, очевидно, хоч-не-хоч довелося вивчити норвежцям, беручи приклад з кіз, що перестрибують зі скелі на скелю.
— Яка дивна країна, — говорив Ковпервуд. — Я радий, що ти привезла мене сюди, Беві. Але мені здається, що хоч яка вона красива, ця країна одна з кліматичних помилок природи. У літню пору тут надто багато світла вдень, а взимку — надто мало. Занадто вже багато тут романтичних заток і фіордів, занадто багато голих скель. Щоправда, маю зізнатися, вона мене надзвичайно цікавить.
Береніс це вже помітила. Ковпервуд часто дзвонив, викликаючи чемного шкіпера і засипав його питаннями.
— Чим вони живуть у тутешніх містечках, крім риби? — запитував він Еріка.
— Знаєте, містере Діксон (під цим іменем подорожував Ковпервуд), у них чимало всього іншого. Вони мають кіз і продають козяче молоко. Мають курей, а отже і яйця. Мають корів. Тут часто судять про багатство людини по тому, скільки в нього корів. Є, звісно, масло. Тут у нас завзятий, витривалий народ: вони домагаються з п’яти акрів такого врожаю, що ви й не повірите. Хоч я й не дуже на цьому розуміюся й нічого особливого не можу вам розповісти, але вони, справді, живуть краще, ніж ви думаєте. І крім того, — продовжував він, — більшість молодих людей у тутешніх краях вчаться морехідній справі. З роками вони стають капітанами, матросами або коками: адже в норвезькі гавані заходять сотні судів — а звідки — мало не у всі порти й гавані світу.
Тут заговорила Береніс.
— Цікаво, — сказала вона, — що у них тут усього небагато, зате все — відмінної якості.
— Ви праві, пані, — відгукнувся шкіпер, — це я і хотів сказати. Ми, норвежці, навчилися задовольняти тим, що маємо. І ми знаємо світ не по книжках, а як він є насправді, хоча ми й любимо книжки й цінуємо вченість. У нас майже немає неписьменних, і хочете вірте, хочете ні, але в Норвегії більше телефонів, ніж в Іспанії або Польщі. Є в нас і знамениті літератори, і музиканти — Гріг, Гамсун, Ібсен, Б’єрнсон.
Слухаючи ці імена, Ковпервуд раптом подумав про те, як мало місця займала в його житті література і що треба попросити в Береніс дещо із книжок, які вона читала.
А Береніс, помітивши його задуму і гадаючи, що він, мабуть, подумки порівнює цей дивний світ з його власним неспокійним світом, вирішила перевести розмову на щось більш веселе, і звернулась до капітана Хансена:
— Скажіть, капітане, а ми побачимо лопарів, коли заберемося дещо далі на північ?
— Звичайно, пані, — відповів капітан. — Їх скільки завгодно на північ від Тронгейма. Ми вже недалеко від нього.
Від Тронгейма яхта вирушила на північ до Гаммерфеста — сонце тут уже не заходило. По дорозі вони зробили кілька зупинок, одну з яких — біля маленького скелястого виступу з назвою Гротто, відрога великої гори. Тут розташувалася китобійна станція — малесеньке селище будинків з десять. Це були, як і скрізь на узбережжі, просто кам’яні хатини з дахами, обкладеними дерном.
Китобої Гротто мали звичай купувати вугілля й дрова на кораблях, що проходять повз у північному або південному напрямку. І от невелика група рибалок оточила яхту. І хоча вугілля на яхті було в обріз, Ковпервуд велів шкіперові видати їм кілька тонн, відчувши, що цим людям дісталося не найлегше життя.
Після сніданку капітан Хансен зійшов на берег і, повернувшись, розповів Ковпервуду, що з далекої півночі сюди прибуло плем’я лопарів, що розбили стоянку приблизно за півмилі від Гротто. Там близько сотні лопарей з дітьми й собаками, сказав він, і череда оленів, тисячі в півтори голів. Береніс негайно виявила бажання подивитися на них. Тоді капітан Хансен спустив шлюпку і з одним із матросів повіз Береніс і Ковпервуда до стоянки лопарів.
Висадившись на берег, вони побачили оленів, які бродили навколо розкиданих по всій долині чумів. Капітан, що трохи знав мову лопарів, звернувся до них; декілька лопарів підійшли до прибулих, привіталися з ними, потиснувши їм руки і запросили до себе в чуми. В одному чумі над вогнем висів великий казан; матрос, заглянувши в казан, заявив, що це «собача бурда», але це виявилася юшка з відмінної жирної й соковитої ведмедини, якою всі пригостилися.